Попит на літій, кобальт, мідь, нікель та інші критичні мінерали швидко зростає разом із розвитком відновлюваної енергетики, електромобілів, акумуляторів і мережевої інфраструктури. Але саме видобуток цих ресурсів дедалі частіше створює ризик повторення старої сировинної моделі: багаті країни отримують технологічний виграш, а країни видобутку — виснаження води, токсичне забруднення, тиск на сільське господарство та соціальні втрати.

Критичні мінерали: нова основа енергетики з ризиками старої сировинної економіки

Глобальний енергетичний перехід дедалі більше залежить не лише від сонячних панелей, вітрових турбін чи електромобілів, а й від сировини, без якої ці технології неможливо виробляти. Йдеться про критичні мінерали — ресурси, які вважаються необхідними для економіки, оборони, охорони здоров’я, електроніки та сучасної енергетики.

До таких ресурсів належать:

• мідь, літій, нікель і кобальт — ключові матеріали для акумуляторів, електродвигунів та електричних мереж;
• графіт, рідкісноземельні елементи, алюміній, марганець, кремній і срібло — компоненти для сонячних панелей, напівпровідників, вітрових турбін і систем передавання електроенергії;
• паладій та алюміній — приклади мінералів, доступ до яких у частині випадків може забезпечуватися зі стабільних наземних запасів.

Головна проблема полягає в тому, що видобуток критичних мінералів зосереджений у невеликій кількості ресурсних країн. Саме тому території цих держав у найближчі десятиліття можуть різко змінитися під тиском нових шахт, кар’єрів, переробних потужностей і транспортної інфраструктури.

Попит зростає швидше, ніж здатність ринку безпечно нарощувати видобуток

Очікується, що попит на критичні мінерали може більш ніж подвоїтися до 2030 року та зрости вчетверо до 2050 року. Такий темп пояснюється розширенням виробництва відновлюваної енергетики, електромобілів, акумуляторів і технологій для передавання електроенергії.

Водночас наявні запаси окремих ресурсів не гарантують спокійного проходження цього періоду. Існуючих запасів міді, нікелю та кобальту, ймовірно, буде недостатньо для покриття майбутнього попиту. Це означає необхідність нової геологорозвідки та запуску нових видобувних проєктів.

Але гірничодобувна галузь не здатна миттєво відповісти на попит. За наведеними даними, середній строк розвитку нового видобувного проєкту — від відкриття родовища до першого виробництва — становить 15,5 року. Для енергетичного переходу це критично довгий цикл: політичні рішення й технологічний попит рухаються значно швидше, ніж реальний запуск шахт і кар’єрів.

Ризик морського дна: швидкий доступ до ресурсів без міжнародних правил

Брак легкодоступних критичних мінералів уже підштовхує уряди до більш рішучих дій. У матеріалі окремо згадується, що адміністрація президента США Дональда Трампа обговорює можливість запуску глибоководного видобутку.

Це один із найризикованіших напрямів, оскільки міжнародних правил або узгоджених інструкцій щодо того, як видобувати мінерали з морського дна «безпечно», досі немає. Односторонні дії окремих держав можуть зруйнувати міжнародний консенсус і прискорити екологічну деградацію морських екосистем.

UNU-INWEH: електромобілі знижують викиди на Заході, але витрати несуть громади Африки та Латинської Америки

Окремий блок ризиків показує звіт водного аналітичного центру ООН — United Nations University Institute for Water, Environment and Health, або UNU-INWEH. У документі йдеться, що зростання попиту на літій, кобальт і нікель, які використовуються в акумуляторах і мікрочипах, призводить до виснаження водних ресурсів, руйнування сільського господарства та впливу токсичних важких металів на місцеві громади.

Суть проблеми в тому, що переваги «чистих» технологій часто проявляються в країнах-споживачах, тоді як екологічна та соціальна ціна концентрується у країнах видобутку.

«Критичні мінерали швидко стають нафтою XXI століття. Те, що ми продаємо як рішення для сталого розвитку, активно шкодить людям в інших частинах світу. Як тоді ми можемо називати цей перехід зеленим або чистим?» — Каве Мадані, директор UNU-INWEH.

Цей висновок важливий для всієї енергетичної політики. Якщо зелена енергетика спирається на сировину, видобуту з масштабним забрудненням води, руйнуванням аграрних територій і соціальними втратами, тоді сам термін «чиста енергетика» потребує значно жорсткішої перевірки.

ДР Конго: кобальт, забруднені річки та відсутність доступу до води

Найгостріший приклад — Демократична Республіка Конго, один із головних світових виробників кобальту. У південно-східному гірничому поясі провінції Луалаба видобуток призвів до масштабного забруднення річок, які використовуються для пиття, рибальства та зрошення.

Соціальний вимір проблеми не менш серйозний:

• жінки, які працюють у секторі, повідомляли про проблеми з репродуктивним здоров’ям;
• попри зростання ролі гірничодобувного сектору в економіці, у 2024 році близько 64% населення ДР Конго все ще не мали базового доступу до води;
• видобуток кобальту створює парадокс: країна забезпечує сировину для глобальної технологічної модернізації, але значна частина її населення залишається без базової інфраструктури.

Ще один показник масштабу проблеми — виробництво рідкісноземельних елементів. У 2024 році воно створило близько 700 млн тонн відходів. Це не побічна деталь, а центральне питання для майбутньої моделі енергетичного переходу.

Території корінних народів не мають стати новою жертвою енергетичного переходу

У квітні на першій світовій конференції, присвяченій відмові від викопного палива, делегати наголосили: енергетичний перехід не можна використовувати як нове виправдання для пограбування територій корінних народів.

Лідери корінних народів підкреслили, що розгортання відновлюваної енергетики не повинно відбуватися за рахунок добре захищених природних територій. Це означає, що енергетичний перехід має оцінюватися не лише за обсягами встановлених потужностей чи кількістю електромобілів, а й за якістю регулювання, участю місцевих громад і справедливим розподілом вигод.

ООН пропонує три принципи: права людини, довкілля та справедливість

У червні 2025 року Організація Об’єднаних Націй опублікувала рекомендації щодо того, як критичні мінерали енергетичного переходу мають видобуватися та використовуватися. Мета — не зупинити розвиток чистої енергетики, а не допустити, щоб вона повторила практики сировинної експлуатації, характерні для старої нафтогазової моделі.

Документ ООН базується на трьох принципах:

• права людини мають бути центральними під час розвитку нових проєктів;
• довкілля та планетарна цілісність мають бути гарантовані, а не відкладені на другий план заради швидкого видобутку;
• справедливість і рівність мають діяти по всьому ланцюгу — від видобутку до переробки, експорту та кінцевого використання технологій.

UNCTAD: шанс для країн видобутку — не експортувати сировину, а створювати додану вартість

Агентство ООН з торгівлі та розвитку — UNCTAD — наголошує, що нові видобувні проєкти можуть стати великою можливістю для розвитку кількох країн. Але ця можливість реалізується лише тоді, коли держави не обмежуються експортом сирих мінералів.

Найважливіший напрям — перехід від продажу сировини до локальної переробки та створення доданої вартості. Приклад ДР Конго показує масштаб потенційного ефекту: місцева переробка кобальту у 2022 році майже потроїла експортну вартість — із 167 млн доларів до 6 млрд доларів.

Це означає, що країни видобутку мають боротися не лише за ренту від шахт, а й за місце у промисловому ланцюгу. Для цього урядам потрібні змістовні угоди з приватними компаніями, які передбачають значну участь держави, розвиток місцевої переробки, контроль за довкіллям і реальні вигоди для громад.

Головний висновок для енергетичного ринку

Критичні мінерали стають стратегічною сировиною нової енергетики так само, як нафта була стратегічною сировиною індустріальної економіки. Але якщо їхній видобуток розвиватиметься без жорстких правил, прозорих угод, екологічного контролю та захисту місцевих громад, «зелений» перехід ризикує отримати стару сировинну тінь.

Для урядів це означає складний баланс:

• забезпечити стабільні ланцюги постачання критичних мінералів;
• не допустити екологічної деградації у країнах видобутку;
• захистити права людини та території корінних народів;
• створити умови, за яких країни-експортери отримуватимуть не лише шкоду й відходи, а й переробку, доходи та економічний розвиток.

Енергетичний перехід не може вважатися чистим лише тому, що кінцевий продукт зменшує викиди. Він буде справді чистим лише тоді, коли весь ланцюг — від шахти до батареї, від кар’єру до електромобіля, від родовища до мережі — відповідатиме тим самим вимогам, які світ декларує для майбутньої енергетики.

Джерело: Terminal.

За матеріалами: OilPrice.com.

План «Прискорення ЄС» має пом’якшити новий енергетичний шок для домогосподарств, промисловості та транспортного сектору. Однак наведені у матеріалі дані показують: короткострокові механізми координації можуть знизити ризики дефіциту, але не усувають головної проблеми — глибокої залежності Європи від імпортної нафти, газу, авіаційного пального і зовнішніх ланцюгів постачання.

ЄС прискорює енергетичну автономію, але залежність від імпорту пального залишається системною

Європейський Союз знову опинився в ситуації, коли геополітичний ризик напряму переходить у рахунки за енергію. Після енергетичної кризи 2022 року, спричиненої війною рф проти України, новий удар по європейському ринку завдала ескалація на Близькому Сході навесні 2026 року. Високі й нестабільні ціни на нафту та природний газ знову підняли питання не лише вартості пального, а й самої архітектури енергетичної безпеки ЄС.

«Менше ніж за п’ять років європейці вдруге платять ціну за залежність від імпортного викопного палива», — зазначила Європейська комісія у повідомленні про план «Прискорення ЄС».

За даними Європейської комісії, від березня держави-члени ЄС додатково витратили понад 24 млрд євро на імпорт енергоносіїв. Принципова проблема полягає в тому, що збільшення рахунків не дало Європі додаткових фізичних обсягів енергії. Це означає, що ринок платить не за більшу пропозицію, а за ризик, дефіцит гнучкості та вразливість логістичних маршрутів.

Що передбачає план «Прискорення ЄС»

У квітні Європейська комісія офіційно представила план дій «Прискорення ЄС». Його логіка полягає у поєднанні короткострокових антикризових заходів із довгостроковою перебудовою енергетичної системи.

• Координація газових резервів: посилення взаємодії держав-членів щодо заповнення сховищ природного газу.
• Нафтові резерви: координація можливого використання запасів нафти для реагування на ринкові шоки.
• Аварійне втручання на ринку: створення механізмів швидкого реагування на різкі цінові та фізичні перебої.
• Захист авіаційного пального і дизельного пального: посилення координації для гарантування постачання критичних видів нафтопродуктів.
• Підтримка споживачів: допомога державам-членам у розробці цільових, тимчасових і своєчасних заходів, зокрема зниження податку на споживання електроенергії для вразливих домогосподарств.
• Перехід до власної чистої енергетики: скорочення імпорту нафти й газу, збільшення інвестицій у відновлювану енергетику, виробничі потужності та професійні навички.
• Електромережі: прискорення розвитку міждержавної енергетичної інфраструктури та завершення переговорів щодо європейського пакета з електромереж.

«Стратегія “Прискорення ЄС” принесе європейським громадянам і бізнесу негайні та більш структурні заходи полегшення. Ми повинні прискорити перехід до власної чистої енергетики», — заявила президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн.

Єврокомісар з питань кліматичних дій Вопке Гукстра також наголосив, що ціни на енергію в Європі зросли «приголомшливо», а єдиним виходом він назвав ширше використання атомної, сонячної та вітрової енергетики, будівництво більшої кількості взаємопов’язаних електромереж у ЄС і прискорення всіх цих процесів.

Авіаційне пальне стало одним із найуразливіших сегментів

Окремий ризик для Європи — авіаційне пальне. Йдеться про реактивне пальне для авіації, без якого неможлива стабільна робота авіакомпаній, а отже — пасажирських і вантажних перевезень. Після початку бойових дій на Близькому Сході глобальні ціни на авіаційне пальне різко зросли, а європейська авіаційна галузь зіткнулася з «паливною пасткою».

Професор Інституту світової економіки Школи економіки Фуданського університету і директор Центру європейських досліджень Фуданського університету Дін Чунь звернув увагу, що близько 75% чистого імпорту авіаційного пального Європи припадає на Близький Схід. Значна частина цього постачання проходить через Ормузьку протоку — один із ключових морських маршрутів світової нафтової торгівлі.

«План “Прискорення ЄС” вимагає від нафтопереробних заводів підвищити завантаження і координувати механізм розподілу пального між державами-членами. Це певною мірою може пом’якшити тиск від перебоїв імпорту. Такі екстрені заходи в короткостроковій перспективі можуть спрацювати», — зазначив Дін Чунь.

Водночас проблема ширша, ніж прямий імпорт із Близького Сходу. Частина нафтопродуктів надходить до Європи після переробки у третіх країнах, зокрема в Індії, але первинне походження сировини все одно може бути близькосхідним. Тому реальна залежність Європи від енергоресурсів Близького Сходу може бути вищою, ніж це видно зі статистики прямого імпорту.

СПГ знизив залежність від рф, але створив нові вразливості

Після скорочення залежності від російського трубопровідного газу ЄС переорієнтувався на скраплений природний газ — СПГ. Це природний газ, охолоджений до рідкого стану для морського транспортування танкерами. Основними новими джерелами стали США і Катар.

Однак ця заміна не прибрала залежність від зовнішнього постачання, а лише змінила її географію і технологічну структуру. Після блокування Ормузької протоки експорт катарського СПГ майже зупинився, що відрізало ЄС приблизно від 9% джерел СПГ.

Ризик полягає в тому, що ланцюг СПГ є довгим і технічно складним. Він включає видобуток газу, зрідження, морське транспортування, приймальні термінали та регазифікацію — повернення СПГ у газоподібний стан для подальшого використання. Якщо будь-яка з цих ланок потрапляє під вплив війни або логістичної кризи, постачання може знову опинитися під загрозою.

Податкова політика ЄС залишається слабким місцем

План «Прискорення ЄС» також передбачає захист споживачів і промисловості від цінових шоків, зокрема через можливі зміни у податках на електроенергію. Але саме податкова частина може стати одним із найважчих елементів для реалізації.

За аналізом Reuters, зміна податкових правил ЄС потребує одностайної згоди держав-членів. У попередні роки подібні спроби не давали результату. Європейська комісія ще у 2021 році пропонувала переглянути правила оподаткування електроенергії й заохотити перехід від викопного палива до нової енергетики, але ця пропозиція досі залишається заблокованою.

Дін Чунь пояснив, що податкова політика в ЄС є надзвичайно чутливою сферою, оскільки стосується бюджетних доходів, соціального розподілу та національного суверенітету держав-членів. Тому ЄС часто діє не через жорстке уніфіковане регулювання, а через м’яке просування — рамкові орієнтири, обмін досвідом і політичну координацію.

«Такий підхід допомагає підвищити прийнятність політики і простір для її виконання, але також означає, що реформи просуваються поступово, а їхній ефект у короткостроковій перспективі не обов’язково швидко проявиться. План “Прискорення ЄС” певною мірою також відображає цю особливість “м’якого управління”», — зазначив Дін Чунь.

Головна проблема — імпортна залежність Європи

Структурна слабкість ЄС полягає в тому, що європейська економіка й надалі суттєво залежить від імпортного викопного палива. За даними Європейської комісії, близько 57% викопної енергії, яку споживає Європа, забезпечується імпортом.

План REPowerEU, запущений у 2022 році, мав диверсифікувати джерела газу і скоротити залежність від рф. Однак диверсифікація не означала реального зменшення зовнішньої залежності. Значну частину російського трубопровідного газу замінив американський СПГ, а Близький Схід став одним із важливих напрямів енергетичного співробітництва для ЄС.

На тлі затяжної близькосхідної кризи видобуток і транспортування нафти й газу в країнах Перської затоки постраждали від воєнних ризиків. Це ускладнило зусилля ЄС із залучення близькосхідного постачання. На цьому тлі в Європі навіть фіксувалося зростання імпорту російського СПГ.

За даними енергетичної дослідницької групи Kpler, у першому кварталі імпорт СПГ із сибірського проєкту «Ямал СПГ» збільшився на 17% порівняно з аналогічним періодом 2025 року і досяг 5 млн тонн.

Чиста енергетика не вирішує проблему миттєво

ЄС робить ставку на перехід до чистої енергетики, але масштабне впровадження відновлюваних джерел і електрифікації стикається з інфраструктурними обмеженнями. Ключове вузьке місце — електромережі та можливість підключати нові потужності.

• Міждержавні електромережі потребують складних процедур погодження, судових рішень, стабільних ланцюгів постачання і достатньої кількості робочої сили.
• Вітрова енергетика, сонячна енергетика, накопичувачі та мережі потребують значних інвестицій.
• Фінансова модель залишається проблемною, оскільки ресурси ЄС розпорошені, а багато проєктів залежать від приватного капіталу.
• Приватні інвестори ухвалюють рішення залежно від ринкової дохідності, що може стримувати швидкість енергетичного переходу.

Окрема проблема — промислова база чистої енергетики. ЄС дедалі більше усвідомлює залежність від зовнішніх ланцюгів у виробництві батарей, сонячних панелей, систем зберігання енергії та критичної сировини. У березні Європейська комісія представила законодавчу пропозицію щодо «Закону про промисловий прискорювач», але відповідні галузі все ще залежать від співпраці поза межами ЄС у питаннях потужностей, технологій і ланцюгів постачання.

Чому енергетичний перехід ЄС буде довгим

План «Прискорення ЄС» дає Європі новий інструмент для реагування на кризу, але не скасовує політичних, технологічних і ринкових обмежень. Різні держави-члени мають різну структуру енергоспоживання, різні промислові інтереси і різні політичні пріоритети. Під тиском енергетичної безпеки частина країн змушена переглядати попередні енергетичні рішення.

Ситуацію ускладнює і внутрішня політика Європи. Зростання популізму та правих політичних сил може посилити спротив швидким або дорогим енергетичним реформам. Тому енергетична автономія ЄС не може бути досягнута лише ухваленням одного плану — вона потребує довгого періоду інвестицій, узгодження інтересів і перебудови інфраструктури.

Головний висновок: «Прискорення ЄС» здатне дати короткостроковий захист від дефіциту, різких цінових стрибків і перебоїв із пальним. Але справжня трансформація європейської енергетичної системи вимагатиме значно більше часу. За оцінкою Дін Чуня, глибока перебудова енергетичної структури Європи може тривати 10 років або навіть довше і надалі залежатиме від міжнародного енергетичного ринку та геополітичних змін.

Джерело: Terminal. За матеріалами: People’s Daily Overseas Edition.

Австралійська енергосистема швидко зміщується від вугілля до відновлюваних джерел та накопичувачів. Станом на лютий 2026 року в країні працюють 18 вугільних електростанцій із сумарною встановленою потужністю 22 812 МВт (47 енергоблоків). Найбільша з них — Eraring (2 880 МВт) у Новому Південному Уельсі — має оголошену дату виведення 2027 року, хоча її можуть переглядати через дискусії про стійкість мережі та «системну міцність».

Як Австралія рахує «кінець вугілля» — цифри, терміни та строки

У матеріалі наведено актуальний на лютий 2026 року перелік чинних вугільних електростанцій Австралії та ключові висновки про стан їхнього парку.

Контекст: чому Австралія історично «сиділа» на викопному паливі

• Австралія заборонила атомні електростанції у 1990-х роках; заборону, за даними автора матеріалу, підтвердили на виборах у травні 2025 року.
• Понад століття країна покладалася на централізовані синхронні електростанції, під’єднані до магістральних мереж: переважно вугілля (кам’яне у Квінсленді, Новому Південному Уельсі та Західній Австралії; буре у Вікторії), а також газ і дизель.
• Гідроенергетика стала значущою для Вікторії та Нового Південного Уельсу після завершення Snowy Hydro Scheme у 1974 році; у Тасманії гідроенергетика є основою генерації з 1916 року.

Поворот 2025 року: відновлювана генерація випередила вугільну в НРЕ

• У вересні 2025 року сукупна генерація з відновлюваних джерел у Національному ринку електроенергії Австралії (NEM — National Electricity Market) досягла 48,4% та вперше перевищила частку вугільної генерації 46%.
• У країні не будують нових вугільних електростанцій, а у світі їхня кількість зменшується.

Глобальна рамка (як наведено в матеріалі): хто вже відмовився від вугілля

• Понад 14 країн ОЕСР (переважно Європа) вже повністю закрили вугільну генерацію.
• Велика Британія — перша країна G7, що повністю відмовилася від вугілля у жовтні 2024 року; також згадані Бельгія (2016), Швеція (2020), Австрія (2020), Португалія (2021), Норвегія (2023), Словаччина (2024), Ірландія (2025).
• Китай: у 2025 році вугільна генерація могла знизитися на 1,6% (90 ТВт·год) — перше падіння з 2015 року.
• Індії: у 2025 році вугільна генерація знизилася на 3,4% р/р, а обсяг вказано як 1 247 ТВт·год.

Парк вугільних електростанцій Австралії у лютому 2026 року: скільки їх і що означають цифри

• 18 чинних вугільних електростанцій (в NEM та WEM) і 47 енергоблоків.
• Сумарна встановлена потужність на момент побудови: 22 812 МВт.
• Середній вік вугільного парку: 37,7 року.
• Коефіцієнт використання встановленої потужності (Capacity Factor, CF) для старого вугільного парку, «у кращому разі» 50%.
• За фактичними обмеженнями старіння та доступності станцій сукупний парк може давати «у кращому разі» близько 11,406 ГВт потужності в середньому режимі роботи (половина від 22,812 ГВт).

Регіони та строки виведення: де найбільше вугілля й хто йде першим

Квінсленд (Qld): 8 станцій, сумарно 8,165 ГВт, середній вік 31,75 року.

• Gladstone — 1 680 МВт, 50 років у 2026-му, оголошене виведення 2029; найбільша вугільна станція штату.
• Kogan Creek — 744 МВт, 19 років, виведення 2042; наймолодша вугільна станція Квінсленду.
• Інші (потужність; оголошене виведення): Millmerran (852 МВт; 2051), Stanwell (1 460 МВт; 2046), Tarong (1 400 МВт; 2037), Tarong North (443 МВт; 2037), Callide B (700 МВт; 2031), Callide C (886 МВт; 2028).

Новий Південний Уельс (NSW): 4 станції, сумарно 8,24 ГВт, середній вік 41,25 року.

• Eraring — 2 880 МВт, 42 роки, оголошене виведення 2027 (найбільша в Австралії вугільна станція серед чинних у переліку).
• Ризик зсуву строків Eraring через дискусію, чи потрібні SynCons (синхронні компенсатори) для «системної міцності», чи її забезпечать великі мережеві акумулятори з керуванням інверторами.
• Інші: Mount Piper (1 400 МВт; 2040), Vales Point B (1 320 МВт; 2033), Bayswater (2 640 МВт; 2033).

Вікторія: 3 станції, сумарно 4,69 ГВт, середній вік 42,67 року.

• Yallourn W — 1 480 МВт, 53 роки у 2026-му, оголошене виведення 2028; найстаріша вугільна станція Австралії за переліком.
• Інші: Loy Yang A (2 210 МВт; 2035), Loy Yang B (1 000 МВт; 2035).
• Ключова проблема регіону: використання низькоякісного бурого вугілля.

Західна Австралія (WA, WEM): 3 станції, сумарно 1,371 ГВт, середній вік 35 років.

• Muja CD — 619 МВт, 61 рік, оголошене виведення 2029; найстаріша серед станцій штату.
• Інші: Bluewaters (434 МВт; 2030), Collie (318 МВт; 2027).

Чому до старих вугільних станцій «прикручують» батареї: пояснення термінів і логіки

• Встановлена потужність (nameplate capacity) — номінальна потужність обладнання на момент введення в експлуатацію. З віком вона знижується через зношення, падіння ККД та зростання ремонтів.
• Коефіцієнт CF показує, яку частку часу/потужності станція реально працює від номіналу: CF 50% означає, що в середньому станція дає половину своєї «табличної» потужності.
• GFM-інвертори (Grid Forming) та синтетична інерція — алгоритми керування інверторами акумуляторів, які імітують поведінку «важкого» синхронного генератора й допомагають мережі тримати частоту та напругу під час коливань.
• На Eraring у 2026 році додають акумулятор 700 МВт / 3 160 МВт·год (EBESS) з керуванням GFM/синтетичною інерцією.
• Навіщо це власникам вугільних станцій:
  • зменшення потреби у «обертовому резерві» (spinning reserve — коли турбіни змушені працювати «вхолосту» або з запасом, щоб швидко наростити потужність);
  • скорочення споживання вугілля;
  • зниження потреби в обслуговуванні й витрат на експлуатацію;
  • потенційне продовження строку служби станції;
  • використання наявних мережевих приєднань для підтримки стійкості енергосистеми;
  • можливість перетворити майданчик після зупинки станції на відновлюваний енергетичний хаб із накопичувачами.

Підсумок: чому затягування виходу з вугілля названо ризиком

• Відкладати виведення вугільних станцій — ризик, який Австралія не може собі дозволити.
• Приклад «раннього виходу» — Південна Австралія, де вуглевидобуток і вугільні електростанції були виведені у 2016 році; згадується кейс Port Augusta як приклад позитивного ефекту переходу для економіки й здоров’я громади.

Джерело: Terminal

Першоджерело: noonanj.substack.com

Попри рекордні інвестиції в енергетичний перехід і гучні обіцянки скорочення викидів, західні економіки фактично переклали значну частину вуглецевого навантаження на країни Азії та Африки. Це допомагає Європі та іншим розвиненим державам демонструвати «зелені» успіхи, але водночас підтримує зростання споживання вугілля та залежність від викопного палива у країнах, де зосереджене важке виробництво.

Аутсорсинг викидів як основа «зеленого» прогресу

Країни Заходу вже понад десять років є рушіями політики net zero – досягнення балансу між викидами та їх поглинанням. Водночас ключові галузі з високими викидами були винесені за межі Європи та інших розвинених економік.

• Цементна промисловість майже повністю зосереджена в Азії: Китай виробив близько 2 млрд тонн цементу у 2023 році, Індія – друге місце, Вʼєтнам – третє.
• У топ-10 світових виробників цементу немає жодної європейської країни.
• Єдиною західною державою у списку є США – 90 млн тонн на рік, що у понад 20 разів менше, ніж у Китаю.

Такий підхід дозволив Європі формально знизити власні викиди, але глобально вони не зменшилися – виробництво просто перемістилося туди, де енергія дешевша й екологічні обмеження слабші.

Інвестиції в перехід і рекорди вугілля

У 2024 році світові інвестиції в енергетичний перехід – електромережі, електромобілі, вітрову та сонячну енергетику, акумулятори та енергоефективність – сягнули 2,4 трлн доларів.

• 49% цих коштів припало на Китай.
• Більшість решти інвестицій забезпечили західні країни, які можуть фінансово дозволити собі відхід від нафти, газу та вугілля.

Водночас Китай та інші економіки, залежні від важкої промисловості, не відмовляються від викопного палива. Саме це пояснює парадоксальну тенденцію:

• Світовий попит на вугілля у 2024 році досяг рекордних 8,77 млрд тонн, згодом оцінку підвищили до понад 8,8 млрд тонн.
• У 2025 році, за даними Міжнародного енергетичного агентства, попит зріс ще більше – до 8,85 млрд тонн.

Енергетичний перехід, який живиться вугіллям

Ще одна ключова суперечність полягає в тому, що сам «зелений» перехід потребує продукції з високими викидами.

• Фундаменти вітрових турбін вимагають великих обсягів цементу.
• Конструкції турбін та інфраструктура – значних обсягів сталі.
• Ці матеріали переважно виробляються з використанням дешевої енергії вугілля.

Таким чином, енергетичний перехід у буквальному сенсі частково підживлює економіки, залежні від викопного палива, в Азії, Африці та Південній Америці.

ШІ, дата-центри та новий попит на енергію

Додатковим драйвером попиту на вуглеводні стала стрімка розбудова дата-центрів для штучного інтелекту.

• Економіки Заходу дедалі більше орієнтуються на ШІ та цифрові сервіси.
• Водночас саме цемент, сталь і вугілля забезпечують фізичну основу цієї інфраструктури.
• Оператори дата-центрів відкрито використовують будь-які джерела енергії, здатні забезпечити цілодобове постачання.

У результаті формується глибокий розрив між країнами, що роблять ставку на високі технології, та тими, чия економіка тримається на базових матеріалах. Проте саме другі фактично енергетично підтримують перших.

Висновок

Європа та інші західні економіки змогли скоротити власні викиди значною мірою завдяки деіндустріалізації та жорстким вуглецевим квотам, які зробили важке виробництво неконкурентним. Проте глобально це не вирішило проблему – викиди були просто переміщені.

Досвід Китаю наочно демонструє: енергетичний перехід так само залежить від дешевої й доступної енергії, як і традиційна промисловість. І поки ця залежність зберігається, світовий попит на вугілля та інші вуглеводні залишатиметься високим, попри всі декларації про «нульові викиди».

Джерело: Terminal

За матеріалами: Oilprice.com

Світова енергетика переживає системний зсув: зростання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), зокрема сонячної та вітрової, вийшло на безповоротну траєкторію. У 2025 році ці джерела не лише обігнали вугільну генерацію за встановленою потужністю, а й повністю покрили приріст глобального попиту на електроенергію. У цих умовах ринки нафти й нафтопродуктів стикаються з новими викликами, де дешевизна, масштаб і незалежність ВДЕ змінюють саму логіку енергетичної безпеки.

Трансформація глобальної енергетики

• ВДЕ вперше перевищили вугілля за потужністю виробництва електроенергії у світі в 2025 році.
• Сонячна та вітрова енергетика забезпечили весь приріст світового споживання електроенергії з січня по червень.

Зміна геоенергетичних центрів сили

• Китай виготовляє 80% сонячних панелей, 70% вітротурбін і 70% літієвих батарей у світі.
• ВДЕ становлять понад 10% економіки Китаю, створюючи ефект масштабу, недосяжний для конкурентів.
• Сонячна генерація Китаю зросла більш ніж у 20 разів за десятиліття — цього достатньо, щоб забезпечити США електроенергією.

Нові енергетичні реальності для глобального Півдня

• У Південній Азії та Африці різко зросли імпорт та встановлення китайських сонячних панелей.
• У Пакистані імпорт китайських панелей зріс у 5 разів з 2022 по 2024 рік через зростання цін на газ і електроенергію.
• У Південній Африці старі вугільні станції спричинили масовий перехід на сонячну енергію.

Загроза для нафти й викопного пального

• Аналітики заявляють, що споживання викопного пального перебуває на межі піку.

• «Китай перебуває… на межі витіснення вугілля», — Ганна Рітчі, Оксфордський університет

• ВДЕ вже уповільнили зростання викидів парникових газів у Китаї.

Промислова логіка дешевої енергії

• ВДЕ більше не «етичний вибір», а економічна доцільність і прагматизм.
• Ціни впали завдяки масштабному виробництву, що створило замкнене коло попиту й здешевлення.
• ВДЕ забезпечують енергетичну незалежність без геополітичних ризиків постачання.

Системні бар’єри та обмеження

• Китай продовжує будівництво нових вугільних електростанцій як резерв на пікові навантаження.
• У США адміністрація Трампа гальмує розвиток ВДЕ та обмежує імпорт китайських панелей.
• Інфраструктура зберігання й передачі енергії поки не встигає за темпами розвитку генерації.

Технологічний горизонт

• Нові матеріали — перовськіти, довші лопаті турбін, плавучі вітряки — формують наступну хвилю змін.
• Очікується перехід від літієвих до натрієвих, цинк-повітряних і ванадієвих батарей.

Джерело: Terminal

За матеріалами: Science

Попри масовані удари росії по енергосистемі, Україна менш ніж за місяць забезпечила імпорт американського СПГ через Грецію, наростила розподілену генерацію та прискорила інтеграцію з європейськими ринками. Цей досвід демонструє, як війна змушує країну одночасно будувати гнучку енергетику, посилювати національну безпеку й ставати партнером енергетичної безпеки Європи. Для азійських держав, чия енергетика критично залежить від імпорту й вразлива до блокад, досвід України — це карта ризиків і можливостей енергетичної трансформації.

Україна як лабораторія енергетичної стійкості у воєнний час

1. Війна як каталізатор енергетичної трансформації

Росія послідовно атакує енергетичну інфраструктуру України з 2022 року, концентруючи удари взимку, коли попит на електроенергію та газ зростає. В жовтні 2025 року атаки:

• вивели з ладу 60% газовидобутку України;
• спричинили регіональні відключення електроенергії;
• вимагали термінового залучення аварійного імпорту газу й електроенергії.

Менш ніж за місяць Україна забезпечила постачання американського СПГ через Грецію на опалювальний сезон, продемонструвавши:

• високу оперативну спроможність в умовах війни;
• готовність диверсифікувати джерела енергоносіїв та маршрути постачання;
• поступове вбудовування в трансатлантичну газову архітектуру.

Ці кроки одночасно знижують залежність від російських енергоносіїв та посилюють роль України як енергетичного партнера Європи.

2. Розподілена генерація як відповідь на ракетний терор

Один із ключових висновків України: централізовані теплові станції стають очевидними цілями для ракетних і дронових ударів. Відповідь — масштабна ставка на розподілену чисту енергетику.

• Станом на початок 2024 року українські споживачі встановили майже 1,5 ГВт сонячних станцій на дахах та об’єктах розподіленої генерації.
• Національний план з енергії та клімату на 2025–2030 роки (NECP) передбачає:
  • збільшення частки відновлюваних джерел у кінцевому споживанні енергії до 27% у 2030 році;
  • зростання з рівня лише 11% у 2020 році.

Розподілена генерація створює ефект «енергетичної мозаїки», де:

• десятки тисяч малих джерел складніше паралізувати масованим ударом;
• сонячна та вітрова генерація підтримують мінімально необхідне енергоживлення критичної інфраструктури навіть за пошкоджених магістральних ліній;
• локальні мікромережі можуть функціонувати автономно під час відключень.

3. Батареї, мережі та приватний капітал

Приватний сектор відіграє ключову роль у посиленні стійкості енергосистеми.

• Компанія DTEK, що розподіляє близько 40% електроенергії України, ввела в експлуатацію найбільшу в країні систему накопичення енергії потужністю 200 МВт.
• Батареї дозволяють:
  • згладжувати пікові навантаження та коливання генерації з ВДЕ;
  • підтримувати живлення критичних об’єктів під час аварій;
  • швидко синхронізуватися з відновлюваною генерацією.
• DTEK презентувала 10-річний план модернізації мереж на 7 млрд євро, який має:
  • оновити й цифровізувати розподільчі мережі;
  • підвищити їх стійкість до фізичних і кіберзагроз;
  • стати магнітом для додаткових інвестицій у критичну інфраструктуру.

Масштабні інвестиції приватного сектору в мережі й накопичувачі перетворюють енергетику з «вузького місця» безпеки на елемент стримування агресії.

4. Міжнародні партнерства та фінансові механізми

Україна поступово вбудовується в енергетичну архітектуру ЄС та США через фінансові й інфраструктурні рішення.

• Європейський банк реконструкції та розвитку надав 500 млн євро кредиту на закупівлю аварійного газу після останніх атак:
  • гарантії ЄС за цим кредитом у перспективі мають бути перенаправлені на довгострокові інвестиції у ВДЕ.
• Греція стала логістичним вузлом для постачання американського СПГ в Україну.
• Американські та європейські компанії входять у партнерства з українськими девелоперами для:
  • швидкого розгортання розподіленої генерації;
  • будівництва нових систем накопичення енергії.

Окремо уваги заслуговує Економічна партнерська угода США–Україна, яка може стати моделлю для:

• мобілізації приватних інвестицій у критичну інфраструктуру;
• зменшення ризиків для інвесторів за рахунок державних і багатосторонніх гарантій;
• поєднання енергетичної безпеки з кліматичними цілями.

Водночас такі угоди мають уникати надмірної концентрації залежності від окремих партнерів, щоб не створювати нові вразливості.

5. Інтеграція з ЄС та регуляторні реформи

Прискорені ринкові реформи наближають Україну до європейських стандартів.

• Україна готується до повної інтеграції з ринком електроенергії ЄС до 2027 року.
• Відбувається поглиблення інтеграції з газовим сектором ЄС.
• Суттєво скорочено регуляторні затримки:
  • дозвільні процедури спрощено до 6–10 місяців;
  • для порівняння, в середньому в ЄС аналогічні процеси тривають 7–12 років.

Це створює для України парадоксальну, але вигідну позицію: країна у стані війни демонструє швидшу регуляторну адаптацію, ніж значна частина мирної Європи.

«Чиста енергія — це енергетична безпека, а енергетична безпека — це національна безпека», — наголошує аналітикиня Анжелі Жуані.

Азія під тиском геополітики: вразливість енергосистем

1. Тайвань: 95% імпорту як системний ризик

Тайвань імпортує 95% енергоресурсів, що робить його енергетику вкрай вразливою до зовнішніх потрясінь:

• будь-яка морська блокада з боку Китаю здатна:
  • швидко паралізувати енергосистему острова;
  • спричинити ланцюгові збої у глобально критичній напівпровідниковій індустрії;
  • поставити під загрозу світові ланцюги постачання високотехнологічної продукції.

Досвід України з розподіленою генерацією й інтеграцією з сусідніми ринками є дзеркалом того, як Тайвань міг би знижувати ризики блокади.

2. Філіппіни: зовнішній контроль над мережами

Філіппіни мають подвійний ризик — залежність і від палива, і від інфраструктури:

• країна суттєво залежить від зовнішніх постачань палива;
• Китай володіє 40% акцій Національної мережевої корпорації Філіппін (NGCP), що:
  • створює геополітичні ризики у разі ескалації напруженості;
  • підвищує вразливість критичної інфраструктури до політичного тиску.

Український досвід демонструє важливість:

• диверсифікації власників і партнерів у критичних інфраструктурних активах;
• розвитку локального приватного капіталу та прозорих правил гри;
• використання міжнародних фінансових угод для зменшення частки геополітично ризикованих інвесторів.

3. Японія: диверсифікація, стратегічні запаси та все ще висока залежність

Японія імпортує близько 90% свого загального енергопостачання. Країна визнає цю вразливість і вже реалізує комплексну стратегію:

• диверсифікує джерела імпорту та маршрути постачання;
• нарощує запаси нафти як стратегічний буфер;
• обережно перезапускає ядерні реактори під посиленим контролем безпеки;
• послідовно розширює використання відновлюваної енергії.

Водночас збереження залежності від морських постачань палива продовжує створювати:

• стратегічні ризики у разі військових конфліктів чи блокад морських шляхів;
• кліматичні ризики через значну роль викопного палива в енергобалансі.

У цьому контексті демонстративний перехід України до децентралізованих ВДЕ й накопичувачів показує для Японії напрямок зменшення залежності від імпортованих морем енергоресурсів.

4. Кіберзагрози як прихована фронтова лінія

Окрім фізичних загроз, для Азії критично зростає роль кіберризиків:

• на тлі зростання напруженості хакерські групи отримують стимули атакувати енергетичні системи конкурентів;
• у 2023 році невстановлена група хакерів, за повідомленнями, зламала енергосистему неназваної азійської країни, фактично:
  • тестуючи захист критичної інфраструктури;
  • створюючи плацдарм для можливих майбутніх атак.

Український досвід поєднання фізичного захисту об’єктів, децентралізації генерації та цифровізації мереж є практичним орієнтиром для азійських держав, які опиняються у все більш напруженому геополітичному середовищі.

Уроки для Азії: що запозичити з українського досвіду

• Зменшення «єдиних точок відмови»
  • Російські атаки по великих енергооб’єктах показали: централізовані хаби — найочевидніші цілі.
  • Ставка України на:
    • сонячну та вітрову генерацію;
    • системи накопичення енергії;
    • розподілені мережі

    зменшує ефект від виведення з ладу одного великого об’єкта.

  • Азійські країни з високою централізацією (Тайвань, Філіппіни, частково Японія) можуть:
    • переносити частину навантаження на розподілену генерацію у містах і промзонах;
    • формувати локальні мікромережі для живлення критичних об’єктів (лікарень, дата-центрів, військових баз).
• Прискорені реформи та гнучке регулювання
  • Україна змогла скороти дозвільні процедури до 6–10 місяців проти 7–12 років у середньому в ЄС.
  • Це відкриває вікно можливостей для:
    • швидкого розгортання ВДЕ навіть у воєнний час;
    • залучення інвесторів, для яких час погодження — один із ключових ризиків.
  • Азійські держави, які побоюються енергетичних атак, можуть:
    • впровадити прискорені процедури для проєктів критичної інфраструктури;
    • поєднувати спрощення регулювання з антикорупційними інструментами, зокрема цифровими реєстрами й прозорим відбором проєктів.
• Мобілізація приватних інвестицій
  • Україна демонструє, що:
    • великі енергетичні компанії (як DTEK) можуть стати локальними драйверами модернізації мереж;
    • міжнародні фінансові інституції (як ЄБРР) здатні швидко надавати цільове фінансування на закупівлю газу й інфраструктурні рішення.
  • Економічні партнерства на кшталт угоди США–Україна можуть:
    • розподілити ризики між державами й приватним сектором;
    • забезпечити довгострокові фінансові рамки для інвестицій у стійкість.
  • Азійські країни, зокрема Філіппіни й Тайвань, можуть брати цей підхід за основу:
    • створювати мультисторонні інструменти гарантування ризиків для енергетичних проєктів;
    • формувати портфель партнерів, щоб уникати домінування одного геополітично чутливого інвестора.
• Прозорість і антикорупційні запобіжники
  • Недавні корупційні випадки в Україні підкреслюють необхідність:
    • максимальної прозорості транзакцій у сфері енергетики;
    • ширшого застосування цифрових технологій для контролю платежів і контрактів.
  • Для азійських держав, які готуються до серйозних інвестицій у стійкість:
    • антикорупційна інфраструктура — не менш важлива, ніж фізичний захист мереж;
    • довіра інвесторів напряму залежить від якості інститутів і прозорості угод.
• Чиста енергія як стратегічний «хедж»
  • Український досвід показує:
    • децентралізовані ВДЕ, сучасні мережі й накопичувачі — не лише про клімат, а й про здатність продовжувати опір під ударами;
    • чиста енергія стає критичним елементом обороноздатності.
  • Для Азії у дедалі більш напруженому світі:
    • чиста енергія — це стратегічний захист від шантажу традиційними енергоносіями;
    • відкладати реформи означає ризикувати тим, що криза сама визначить формат енергосистеми.

«Чиста енергія — це стратегічний захист у геополітично зарядженому світі. Азія має діяти зараз, до того як її енергосистеми будуть зруйновані конфліктом чи природною катастрофою», — підсумовує Анжелі Жуані.

Висновки: вікно можливостей до наступної кризи

• Україна за лічені роки війни:
  • збільшує частку ВДЕ із 11% до цільових 27% у 2030 році;
  • інвестує мільярди євро в модернізацію мереж та накопичувачі;
  • скорочує регуляторні бар’єри до 6–10 місяців для критичних проєктів.
• Азійські країни вже сьогодні стикаються з:
  • екстремальною імпортозалежністю (95% у Тайвані, ~90% в Японії);
  • геополітичними ризиками власності (40% частка Китаю в NGCP);
  • зростанням кіберзагроз для енергетичної інфраструктури.
• Український досвід пропонує їм  карту дій:
  • розбудова розподіленої генерації й накопичувачів;
  • прискорення реформ і спрощення процедур для критичної інфраструктури;
  • мобілізація приватних інвестицій із державними гарантіями;
  • посилення прозорості й антикорупційних механізмів;
  • розгляд чистої енергії як елемента національної безпеки, а не лише «зеленого» тренду.

Ключовий урок України для Азії простий: чекати «ідеального моменту» небезпечно. Країни, які почнуть діяти до виникнення кризи, отримають стратегічну перевагу в епоху геополітичної турбулентності.

Авторка матеріалу, Анжелі «Гелі» Жуані, є старшою аналітикинею з політики та кількісного аналізу в FP Analytics — дослідницько-консультаційному підрозділі Foreign Policy. Вона досліджує технологічну політику, міжнародну торгівлю та розвиток, глобальну енергетику й геополітичні тренди. Усі висловлені в статті погляди є виключно її особистою позицією й не відображають офіційну позицію FP Analytics чи Foreign Policy.

Джерело: Terminal

За матеріалами: What Asia Can Learn from Ukraine’s Quest for Energy Security

Україна, Чехія, Польща та Словаччина опрацьовують політично чутливий проєкт експорту української нафти до Чехії через нафтопровід «Дружба». Йдеться не лише про до 15 % чеського споживання нафти та завантаження Літвіновського НПЗ, а й про перевірку здатності ЄС переформатувати інфраструктуру, історично пов’язану з російською сировиною, на користь України та спільної енергетичної безпеки.

Проєкт експорту української нафти до Чехії

1. Про що насправді йдеться

У центрі уваги — рішення, чи зможе Україна вже найближчим часом експортувати власну нафту до Чехії трубопровідним маршрутом, який десятиліттями асоціювався з російською сировиною.

• Маршрут: українська нафта → південна гілка нафтопроводу «Дружба» через Україну → Угорщина та Словаччина → Чехія (Літвіновський НПЗ).
• Ключові оператори:
  • чеська державна компанія Mero (власник і оператор чеської ділянки «Дружби»),
  • словацька державна Transpetrol (оператор словацької частини «Дружби»),
  • польська група Orlen та її чеська «донька» Orlen Unipetrol RPA (власник чеських НПЗ).
• З пропозицією купувати українську нафту виступила сама Україна, підтверджують джерела, наближені до переговорів.
• Статус на кінець листопада 2025 року:
  • Словаччина вже отримала близько 100 тис. тонн української нафти та підписала угоди.
  • Чеська сторона досі веде переговори, упираючись у політичні та регуляторні обмеження, пов’язані з санкціями ЄС та «російським слідом» у трубі.

2. Чому Київ шукає «добрі руки» для своєї нафти

Українська мотивація має водночас економічний, енергетичний та геополітичний вимір.

• Зруйнована нафтопереробка: російські удари під час повномасштабної війни фактично вивели з ладу майже всі українські НПЗ, зокрема Кременчуцький. Україна не має де переробляти власну нафту й не має де її зберігати.
• Припинення видобутку технічно пов’язане із видобутком природного газу, який критично потрібен промисловості й системі опалення. Зупинка свердловин означала б і удар по газовому балансі країни, і дороговартісну консервацію родовищ.
• Масштаб видобутку:
  • на початку 2000-х «Укрнафта» видобувала до 4,5 млн тонн нафти й газоконденсату на рік;
  • у 2024-му, за оцінками, видобуток становить близько 1,2 — 1,4 млн тонн на рік — більш ніж утричі менше, але з тенденцією до зростання після очищення компанії від впливу олігархічних груп.

«Якщо ви зупиняєте видобуток нафти, то маєте глушити свердловини. А це свердловини, з яких нафта йде дуже давно, і потім їх відновлювати обійдеться дорожче, ніж бурити нові. У нас родовища виснажені…» — наголошує президент Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайло Гончар.

• Пошук ринку збуту: за оцінками чеських медіа та експертів, плановий експорт у 75–100 тис. тонн на місяць майже дорівнює річному видобутку України — це робить чеський напрямок ключовим каналом збуту.
• Політичний вибір покупця:
  • існують й інші потенційні покупці,
  • але продаж нафтового ресурсу країні, яка системно підтримує Україну, розглядається як продаж «у добрі руки», а не «підгодовування» держав, які грають на боці агресора.

«Краще нам продати це в Чехію, країну, яка нас підтримує, аніж підгодовувати тих, хто по суті є нашим ворогом», — підкреслює Михайло Гончар.

3. Енергетична безпека та політичний сигнал ЄС

Для Чехії проєкт української нафти — це тест на послідовність відмови від російської сировини та можливість зміцнити власну енергетичну автономію в межах ЄС.

• Структура споживання нафти:
  • річне споживання нафти в Чехії становить близько 7 млн тонн;
  • обговорювані обсяги української нафти — 75–100 тис. тонн на місяць, тобто майже 15 % внутрішнього споживання за рік;
  • для Літвіновського НПЗ це може становити близько 20 % його переробки.
• Відмова від російської нафти:
  • НПЗ у Кралупах ще з 1995 року працює на неросійській легкій нафті, яку Чехія отримує західним маршрутом;
  • НПЗ у Літвінові до весни 2025 року переробляв переважно російську Urals, що надходила «Дружбою»;
  • із 2025 року Чехія виконала зобов’язання ЄС і повністю відмовилася від російської Urals, перейшовши на суміш неросійських нафт, що йдуть через Трансальпійський нафтогін TAL та гілку IKL з Німеччини.
• Стратегічна роль «Дружби» у Чехії:
  • після відмови від російської нафти чеська ділянка «Дружби» фактично простоює;
  • Mero утримує її в робочому стані, розглядаючи як потенційний маршрут постачання неросійської нафти (зокрема з Каспійського регіону через Одесу — Броди);
  • для держави це питання не лише економіки, а й символічного розриву з російською енергозалежністю.

Політичний ефект проєкту:

• Чехія перетворюється на демонстраційний кейс для ЄС: чи може країна, що є членом співтовариства, не просто відмовитися від російської сировини, а й переорієнтувати інфраструктуру на українську нафту.
• Участь державної компанії Mero в підтримці проєкту показує, що це не суто комерційна угода, а політично схвалений курс на посилення зв’язків із Україною.

4. Роль союзників і транзитних держав

Без Польщі та Словаччини цей проєкт неможливий — саме вони забезпечують політичне «плече» та логістичний транзит.

• Польща — стратегічний енергетичний партнер:
  • група Orlen є власником обох чеських НПЗ і активно співпрацює з українським «Нафтогазом» за газовими контрактами;
  • купівля української нафти для Orlen — це одночасно форма підтримки України та комерційна можливість завдяки нижчій ціні, про що свідчать дані чеських медіа;
  • Orlen Unipetrol RPA виступив першим із запитом до Transpetrol щодо транспортування української нафти до Чехії.
• Словаччина — полігон для перевірки маршруту:
  • словацька компанія Transpetrol підтверджує, що до неї зверталися:
    • спочатку Orlen Unipetrol RPA,
    • пізніше — словацький нафтопереробник Slovnaft.
  • за рік Transpetrol уже доставив до словацького НПЗ близько 100 тис. тонн української нафти, що становить трохи більше ніж 2 % від загального імпорту Словаччини (4,7 млн тонн із січня до жовтня);
  • замовлення на жовтень і листопад становили ще 70 тис. тонн, що демонструє сталість інтересу.

«У зв’язку з геополітичною ситуацією, санкціями ЄС і непевністю щодо майбутнього розвитку подій у нафтовій і нафтохімічній промисловості відбуваються зміни, і нафтопереробні заводи намагаються розширити свій портфель постачальників», — пояснює речниця Transpetrol Луціа Патцнерова.

• Політичний зміст словацької позиції:
  • офіційна риторика підкреслює не лише комерційну логіку, а й реакцію на санкції ЄС проти російської нафти та загальну геополітичну нестабільність;
  • готовність Transpetrol працювати з українською нафтою демонструє, що навіть за наявності винятку з санкцій для Словаччини щодо російської нафти, країна активно диверсифікує джерела.

5. ЄС, санкції та «російський слід» у трубопроводі

Найбільш делікатний геополітичний аспект — як поєднати санкційний режим ЄС з тим фактом, що в системі «Дружби» все ще є російська нафта.

• Словацький контекст:
  • через виняток у санкціях ЄС Словаччина досі отримує російську нафту через «Дружбу»;
  • через схожий склад української та російської нафти постачання до словацьких НПЗ не створює помітної технічної чи регуляторної проблеми.
• Чеський контекст:
  • Чехія відмовилася від російської нафти, пільговий період завершився;
  • у чеській частині «Дружби» все ще залишається обсяг російської нафти у власності Mero;
  • чисто політично та юридично Чехія не може дозволити змішування української нафти з залишками російської у способі, який виглядатиме як повернення до залежності від російської сировини.

«Враховуючи, що технологічне наповнення словацької системи “Дружба” складається з російських експортних сумішей, через заборону, пов’язану з санкціями ЄС, чеській стороні необхідно вирішити це питання технічно та адміністративно, що згодом дозволить Transpetrol транспортувати українську вітчизняну нафту через територію Словацької Республіки та доставляти її чеському транспортеру для Orlen Unipetrol RPA», — наголошують у Transpetrol.

• Політична суть проблеми:
  • фактично йдеться не стільки про техніку, скільки про доведення політично й юридично прозорого походження сировини для європейських регуляторів;
  • Чехія має показати, що українська нафта не стане «фасадом» для прихованої присутності російської Urals у трубопроводі.

6. Якість української нафти та політичний вимір ціни

Дискусія про якість української нафти виходить за межі технології — вона впливає на сприйняття проєкту в політичних колах ЄС.

• Порівняння з іншими сортами:
  • у минулих дослідженнях у сертифікованій лабораторії італійської компанії AGIP українська нафта показала характеристики, практично тотожні азербайджанській Azeri Light;
  • такі сорти традиційно коштують дорожче, ніж російська Urals.

«Якщо це буде просте додавання української нафти в потік Urals, то ми лише покращимо якість Urals, але самі отримуватимемо ціну як за Urals», — попереджає Михайло Гончар.

• Політичний висновок із питання ціни:
  • Україна має наполягати, щоб її нафта не розчинялася в російському потоці ні фактично, ні юридично;
  • Чехія та інші партнери повинні вибудувати модель, де політична підтримка України не перетворюється на приховане субсидування старих російських схем через занижену ціну на високоякісну українську нафту.

7. Ризики з українського боку: прозорість та антикорупційна чутливість партнерів

Окремі питання стосуються внутрішньоукраїнських ризиків, які можуть впливати на готовність ЄС та окремих держав рухати проєкт уперед.

• Репутаційний фактор:
  • європейські партнери особливо уважно стежать за можливими «схемами» навколо експорту нафти;
  • створення додаткових «фірм-прокладок» або непрозорих ланцюжків власності в експортних операціях може зупинити або сповільнити проєкт.

Михайло Гончар наголошує, що надзвичайно важливо уникнути появи спеціальних «фірм-прокладок» для організації експорту, оскільки «європейські партнери України дуже остерігаються подібного “схематозу”, а на тлі останніх корупційних скандалів ця тема є особливо чутливою».

• Політичний імператив для Києва:
  • усі рішення щодо маршруту, операторів і фінансових потоків мають бути максимально прозорими та публічними;
  • цей проєкт здатен стати позитивним прецедентом взаємодії України з ринками ЄС — або, у разі помилок, негативним символом.

8. Як проєкт змінює баланс сил

Якщо узагальнити усі складові питання, вимальовується кілька ключових геополітичних висновків.

1. Від «російської труби» до українсько-європейського коридору

• перезапуск «Дружби» в чеському сегменті для української нафти означатиме фактичну зміну її геополітичної ідентичності — з символу залежності від росії на інструмент інтеграції України до енергетичного простору ЄС;
• для Mero та чеської держави це шанс продемонструвати, що інфраструктура на території ЄС більше не диктується логікою “руської нафти”.

2. Поглиблення політичного союзу Україна — Чехія — Польща — Словаччина

• енергетичні проєкти на кшталт цього доповнюють військово-політичну та гуманітарну підтримку України з боку країн регіону;
• спільна участь Orlen, Mero, Transpetrol та українських компаній створює мережу взаємозалежності, яка робить політичний розворот окремих урядів щодо України дорожчим і менш ймовірним.

3. Перевірка дієздатності санкційної політики ЄС

• ЄС має відповісти на практичне питання: чи здатний він одночасно:
  • жорстко дотримуватися обмежень щодо російської нафти,
  • і гнучко адаптувати ці правила для підтримки експорту союзника, який воює, — України.
• Рішення щодо маршруту через «Дружбу» стане індикатором політичної волі Брюсселя та національних урядів.

4. Енергетична безпека як продовження оборонної політики

• проєкт дозволяє:
  • зняти з України проблему накопичення невивезеної нафти та пов’язаних із цим ризиків,
  • посилити енергетичну стійкість Чехії та регіону Центральної Європи без повернення до російської сировини.
• Таким чином, енергетика стає ще одним фронтом війни, де союзники можуть діяти скоординовано й системно.

Підсумок: якщо Чехія, Польща, Словаччина та Україна спільно подолають правові, санкційні й політичні бар’єри, експорт української нафти через «Дружбу» може стати поворотною точкою у трансформації європейської енергетичної архітектури. Це не лише економічний контракт, а й сигнал: інфраструктура, яку десятиліттями контролювала росія, тепер працює на зміцнення України та Європейського Союзу.

Джерело: Terminal

За матеріалами: radio.cz,  komersant.ua

Європейські ціни на стале авіаційне паливо (SAF) у серпні зросли майже на 30%, до 2631 дол./т за Neat SAF FOB Barges у Північно-Західній Європі, що майже у 3,7 раза дорожче за звичайне реактивне паливо. На тлі обов’язкового 2%-го домішування SAF до реактивного пального в ЄС та Великій Британії, стабільних цін на відходи олій (UCO, жир) і зміни маржинальності між SAF та відновлюваним дизелем (HVO), ринок входить у фазу, коли дефіцит постачання та мандатний попит формують нову цінову реальність для авіакомпаній і пасажирів.

Подорожчання SAF у Європі

• Ціновий вузол
  • Зростання ціни SAF у серпні майже на 30%.
  • Рівень 2631 дол./т на 28 серпня, що означає плюс 570 дол./т за місяць.
  • Премія SAF до реактивного пального сягає 3,7 разу.
  • Ринкові очікування: можливий вихід вище 3000 дол./т, як це вже було в листопаді 2023 року.
•  «Сировина та маржа»
  • Ціни на UCO та яловичий/тваринний жир загалом стабільні.
  • Маржа HEFA-SPK для SAF оцінюється близько 900 дол./т, що істотно покращує економіку виробників.
  • Стабільна сировина + зростання цін на продукт => посилення інвестиційної привабливості виробництва SAF.
• «Мандати та виконання»
  • З січня в ЄС і Великій Британії діє вимога: 2% SAF у суміші з реактивним пальним.
  • У Великій Британії за перше півріччя фактична частка SAF у поставках авіапального – лише 1,345%.
  • Це створює дефіцит виконання мандату та підштовхує попит на спотовому ринку.
• «Баланс SAF vs HVO»
  • SAF і відновлюваний дизель (HVO/RD) виробляються на тих самих HEFA-установках.
  • Раніше HVO був дорожчим, тому нафтопереробники віддавали пріоритет дорожньому паливу.
  • Тепер SAF повернув премію над HVO, що теоретично має стимулювати збільшення випуску SAF.
• «Міжрегіональна логістика»
  • Обмеження ЄС щодо антидемпінгу на імпорт HVO з Азії знижують гнучкість постачання для НПЗ.
  • Для SAF таких обмежень немає, що покращує арбітражні можливості з Азії до Європи.
  • Постачання можливе з Китаю, Сінгапуру, Малайзії, а також зі Сполучених Штатів (хоча поки що в невеликих обсягах).
• «Авіакомпанії та пасажири»
  • SAF суттєво дорожчий за звичайне авіапальне, але підвищення вартості квитків поки що часто непомітне.
  • Дослідження IATA показує, що «імпліцитна ціна SAF» через «комісії за відповідність» для авіакомпаній становила 3000–3500 дол./т при спотових цінах 1750–1900 дол./т.
  • Попри нинішню практику, з подальшим розгортанням мандатів авіакомпанії не зможуть безкінечно приховувати «зелений» преміум SAF від пасажирів.

Рекордне подорожчання SAF у Північно-Західній Європі

За даними General Index (GX), серпень став переломним місяцем для ринку сталого авіаційного пального в Європі. Індексна ціна Neat SAF FOB Barges у Північно-Західній Європі досягла 2631 дол./т станом на 28 серпня, що означає приріст на 570 дол./т лише за один місяць. Таким чином, усього за кілька тижнів SAF подорожчав майже на 30% і став приблизно в 3,7 раза дорожчим за звичайне реактивне пальне.

Ця цінова динаміка повертає ринок у зону, яку учасники бачили лише наприкінці 2023 року. Останні пропозиції продавців на ринку натякають: позначка у 3000 дол./т знову може стати реальністю, якщо ринок не побачить суттєвого полегшення з боку постачання.

Спотовий ринок: домінування покупців і відкладена реакція продавців

Ринковий ривок SAF у серпні значною мірою пояснюється активністю покупців у спотових угодах. Індексна методологія GX фіксує щоденні цінові сесії, де відстежуються заявки на купівлю, пропозиції та угоди.

• На початку місяця на стороні продажу був активний трейдер Gunvor.
• Після цього впродовж 10 торговельних сесій єдиним учасником на стороні покупців стала Shell, що системно підвищувала заявки на баржі SAF.
• За цей період рівень заявок зріс на 44%.
• Лише на одинадцятій сесії до ринку повернувся продавець – Petroineos – однак жодної угоди укладено не було.

Така картина означає, що дефіцит пропозиції поєднався з зростаючим мандатним попитом, створивши ідеальні умови для цінового сплеску. Ринок частково «перепочив» наприкінці місяця, але, попри паузу, ризик подальшого зростання цін залишається, адже структурні чинники поки не змінено.

Сировина стабільна, маржа виробників SAF – на максимумах

На противагу стрімкому зростанню цін на SAF, ринок сировини виглядає значно спокійнішим. Вартість використаної кулінарної олії (UCO) та <strongтваринного жиру>залишається відносно стабільною, попри глобальні зміни політики в окремих регіонах.

• Політичні рішення у США щодо стимулів для внутрішніх виробників і вимог до джерел сировини ще не призвели до різкого здорожчання UCO на глобальному рівні.
• Якщо США імпортуватимуть менше UCO з Азії, обсяги зможуть бути переорієнтовані на інші ринки.
• Це може частково компенсувати зниження експорту UCO з Китаю, яке фіксується від початку року.

Для виробників SAF це означає, що за умов стабільних цін на сировину та рекордних цін на готовий продукт маржа суттєво покращується. За розрахунками GX, проста маржа HEFA-SPK нині становить близько 900 дол./т, що є серйозним сигналом для інвесторів і самих виробників, які до цього переживали період слабшої рентабельності.

Мандати й відставання у виконанні: британський кейс

Ключовим драйвером попиту на SAF стали регуляторні мандати в ЄС і Великій Британії. З січня постачальники авіаційного пального зобов’язані домішувати 2% SAF до звичайного реактивного пального.

Однак реальні показники виконання мандату у Великій Британії демонструють, що ринок має значний шлях до цільового рівня:

• Середня частка SAF у постачанні авіаційного пального за період січень–червень становила лише 1,345%.
• Це нижче за обов’язкові 2%, що сигналізує про відставання від нормативних вимог.

За таких умов постачальники змушені активніше виходити на спотовий ринок, аби дозакупити необхідні обсяги SAF. В ЄС невиконання мандату загрожує штрафними санкціями у рамках політики ReFuelEU, тоді як у Великій Британії передбачено опцію «викупу» зобов’язань через спеціальну викупну ціну. Обидва механізми підсилюють відчуття дефіциту та підтримують високі ціни.

Зміна пріоритетів НПЗ та регуляторні бар’єри

На ринку постачання ключова інтрига розгортається навколо співвідношення між SAF і відновлюваним дизелем (HVO/RD). Обидва продукти виробляються з тих самих HEFA-потужностей, тому будь-яка зміна цінової диференціації між ними безпосередньо впливає на вибір продуктового міксу нафтопереробними підприємствами.

• Упродовж кількох місяців HVO котирувався дорожче за SAF, що стимулювало НПЗ фокусуватися на виробництві саме дорожнього пального.
• Це обмежувало пропозицію SAF та було одним із факторів нинішнього подорожчання.
• Тепер ситуація змінилася: SAF знову торгується з премією до HVO, теоретично роблячи виробництво SAF економічно привабливішим.

Втім, теорія не завжди одразу реалізується на практиці. Європейські виробники мають договірні зобов’язання щодо постачання HVO на ринок дорожнього пального. Раніше вони могли частково покривати ці потреби за рахунок імпорту HVO з Азії, але тепер цьому заважають антидемпінгові заходи ЄС. Тож просте переключення потужностей на користь SAF стає набагато складнішим.

Для SAF таких бар’єрів немає, що відкриває арбітражні можливості між Азією та Європою. Проте ще один чинник невизначеності – експортні квоти Китаю: повідомляється, що китайські виробники тимчасово «завмерли» в очікуванні квот, а в серпневих графіках завантаження було зафіксовано паузу у відвантаженнях SAF з Китаю.

Азія, США та роль Європи

Обмеження щодо імпорту HVO з Азії не поширюються на SAF, тому поточне подорожчання SAF у Європі підвищує привабливість експорту з азійських хабів – Китаю, Сінгапуру, Малайзії – на європейський ринок. Якщо експортні квоти в Китаї все ж будуть видані, трейдери навряд чи довго вагатимуться, намагаючись скористатися вищими європейськими цінами для виконання мандатного попиту.

Крім того, SAF уже надходить до Європи зі Сполучених Штатів. Хоча ці обсяги поки що «розріджені» порівняно з азійськими поставками, у становленні нового глобального ринку SAF навіть невеликі потоки можуть відігравати помітну роль. ТрансAtlantичний арбітраж стає новим виміром для учасників ринку, який слід уважно відстежувати.

Чи зблизить спотова ціна SAF «комісію за відповідність» для авіакомпаній?

Для авіакомпаній нинішній стрибок вартості SAF означає майбутнє зростання рахунків за паливо, особливо для тих, хто має контракти з змінною складовою витрат на SAF. Поки авіаперевізники не завжди прямо виділяють «SAF-надбавку» в тарифах, але з подальшим посиленням мандатів зробити це непомітно ставатиме дедалі складніше.

Міжнародна асоціація повітряного транспорту (IATA) на початку літа оприлюднила дослідження, в якому оцінювала «імпліцитну ціну SAF», закладену в так звані «комісії за відповідність» у договорах постачання пального авіакомпаніям.

• За даними IATA, така імпліцитна ціна для авіакомпаній становила 3000–3500 дол./т у першій половині 2025 року.
• У той самий період спотові ціни SAF NWE FOB Barge, розраховані GX, перебували в діапазоні 1750–1900 дол./т.

З огляду на те, що нині спотовий ринок впевнено рухається в бік позначки 3000 дол./т, розрив між «комісією за відповідність» та реальними спотовими цінами може зменшуватися. Це, у свою чергу, посилить аргументацію постачальників пального, які пояснюватимуть авіакомпаніям зростання рахунків об’єктивними ринковими факторами, а не лише умовами контрактів.

Висновки

• Ціни SAF у Європі повернулися до рівнів, небачених з кінця 2023 року, і тепер майже вчетверо перевищують ціну традиційного реактивного пального.
• Мандати ЄС і Великої Британії на мінімальну частку SAF стимулюють попит, але фактичне виконання (як у британському випадку з 1,345% проти цільових 2%) підтверджує наявність дефіциту постачання.
• Стабільні ціни на сировину (UCO, тваринні жири) на тлі зростання цін на SAF різко підвищують маржу виробників до близько 900 дол./т, що заохочує інвестиції в HEFA-проєкти.
• Цінові співвідношення SAF–HVO формують пріоритети НПЗ: після періоду домінування HVO премія SAF теоретично має розширити пропозицію сталого авіапального, але цьому заважають регуляторні обмеження на імпорт HVO з Азії.
• Міжрегіональний арбітраж з Азії та США до Європи буде ключовим фактором балансування ринку, особливо з огляду на експортні квоти Китаю.
• Авіакомпанії опиняються між спотовою ціною SAF і «імпліцитною» вартістю в рамках «комісій за відповідність», діапазон яких IATA оцінювала на рівні 3000–3500 дол./т, тоді як спотовий ринок рухається в тому ж напрямку.
• Для пасажирів це означає, що в майбутньому «зелена» складова авіаквитка стане помітнішою, а бюджет на відпустку дедалі частіше включатиме надбавку за SAF.

Таким чином, подорожчання SAF у Європі – це не тимчасовий збій, а прояв структурного зсуву у бік декарбонізації авіації, де регуляторні вимоги, глобальні ланцюги постачання сировини та конкуренція між відновлюваними видами палива формують нову рівновагу на ринку енергоресурсів.

Джерело: Terminal
За матеріалами: General Index

Латинська Америка вже сьогодні отримує близько 70% електроенергії з відновлюваних джерел, володіє критично важливими мінералами та має відносно низьку залежність від викопного палива. Водночас регіон застряг у стагнації енергетичного переходу: за даними Світового економічного форуму, за останнє десятиліття готовність до переходу майже не зросла через недофінансовану інфраструктуру, розриви в інноваціях та інвестиціях, слабкі політики й зростаючу зовнішню залежність, насамперед від Китаю, а також через вибухове зростання ринку дата-центрів, що додатково тисне на старі мережі.

Енергетичний перехід Латинської Америки між потенціалом та ризиками до 2030 року

1. Стартові умови: чому Латинська Америка — природний кандидат на роль «чистого енергетичного хабу»

За оцінками Світового економічного форуму у «Energy Transition Readiness: Latin America and the Caribbean», регіон має одні з найсприятливіших структурних умов у світі для чистого енергетичного переходу:

• Відновлювані ресурси (гідроенергетика, сонце, вітер) — результатом є те, що близько 70% електроенергії вже генерується з відновлюваних джерел.
• Критичні мінерали, необхідні для енергетичного переходу (зокрема для виробництва обладнання ВДЕ та електрифікації).
• Відносно низька залежність від викопного палива у структурі енергосистем.

Попри такий набір переваг, готовність до переходу за останні 10 років фактично застигла на місці. Інші регіони, що розвиваються, демонструють значно швидший прогрес, тоді як Латинська Америка та Карибський регіон, за висновками доповіді, «стагнують» за ключовими показниками готовності.

«Хоча регіон має одні з найсприятливіших структурних умов у світі – абундантні відновлювані ресурси, багатство критичними мінералами та відносно низьку залежність від викопного палива – прогрес у готовності до переходу не встигає за цими можливостями», — зазначається у білому папері Світового економічного форуму.

2. Інфраструктурні «вузькі місця»: старі мережі, високі втрати і обмежена інтеграція ВДЕ

Ключовий гальмівний фактор — хронічне недоінвестування в інфраструктуру, насамперед в електромережі.

• Електромережі регіону «недостатні та не відповідають» зростаючим і швидко змінюваним потребам у енергії.
• Втрати енергії при передачі та розподілі перевищують світовий середній рівень:
  • Латинська Америка: 13,5%;
  • глобальний середній показник: 10,2%.
• Старіння мереж та обмежені міждержавні інтерконектори стримують інтеграцію додаткових обсягів відновлюваної генерації.

Висновок: навіть за наявності потужного портфеля ВДЕ, без модернізації мереж регіон не зможе ані збільшити частку відновлюваної енергії, ані забезпечити надійність постачання в умовах зростаючого попиту.

«Старіючі мережі та обмежені міжз’єднання обмежують інтеграцію відновлюваних джерел», — констатує Світовий економічний форум.

3. Фінансово-інноваційний вакуум

Ще одна ланка у ланцюгу проблем — недостатні інвестиції в інновації й людський капітал.

• Усі 33 країни регіону разом забезпечили лише 4% світового капіталу енергетичного переходу у 2025 році.
• У грошовому вимірі це становить 70 млрд доларів США.
• За оцінками, до 2030 року регіону потрібно інвестувати щонайменше 150 млрд доларів США щороку, щоб досягти належного рівня готовності до переходу.

Таким чином, щорічний інвестиційний розрив сягає приблизно 80 млрд доларів США (150–70 млрд). Цей дефіцит капіталу безпосередньо

• гальмує розвиток досліджень і розробок у сфері чистої енергетики;
• обмежує формування кваліфікованої робочої сили для енергетичного переходу;
• знижує конкурентоздатність регіону на глобальному ринку технологій ВДЕ.

«Структурні виклики – від інфраструктурних вузьких місць до фрагментованих політик, обмежених інновацій та слабкого фінансування – окреслюють критичні напрямки, де цілеспрямовані реформи й інвестиції здатні розкрити повний потенціал регіону», — підкреслюється у доповіді Світового економічного форуму.

4. Зовнішні впливи: домінування Китаю в технологіях та торгівлі

Паралельно з внутрішніми структурними проблемами, регіон стикається зі зростаючою зовнішньою залежністю, насамперед від Китаю.

• Близько 90% усіх встановлених у Латинській Америці вітрових і сонячних технологій виробляються китайськими компаніями.
• Китай уклав двосторонні торговельні угоди з:
  • Чилі,
  • Коста-Рикою,
  • Еквадором,
  • Нікарагуа,
  • Перу.
• Ініціатива Belt and Road (Один пояс, один шлях) профінансувала інфраструктурні проєкти в 21 країні Латинської Америки починаючи з 2013 року.

Такі тенденції мають подвійний ефект:

• Позитив: прискорення розвитку інфраструктурних проєктів та розгортання ВДЕ завдяки доступу до капіталу й технологій.
• Ризики:
  • економічна вразливість через концентрацію постачання обладнання й фінансів у руках одного зовнішнього партнера;
  • геополітичні ризики, оскільки зростає залежність від політики і пріоритетів однієї країни.

Додатковий системний виклик — «подвійна енергетична залежність» багатьох країн регіону: вони одночасно експортують і імпортують викопне паливо, що

• підсилює їхню чутливість до цінової волатильності як на стороні експорту, так і імпорту;
• ускладнює планування довгострокової політики енергетичної безпеки.

5. Бум дата-центрів: цифрова економіка як новий споживач енергії та джерело ризиків

На тлі глобального буму штучного інтелекту Латинська Америка швидко перетворюється на вузловий регіон для будівництва дата-центрів іноземними компаніями.

• Ринок дата-центрів у Латинській Америці, за прогнозами, подвоїть свою вартість до кінця десятиліття.
• Лідери зростання:
  • Бразилія,
  • Мексика,
  • Чилі.
• Нові центри тяжіння для інвестицій:
  • Колумбія,
  • Перу,
  • Коста-Рика,
  • Панама.

Цей тренд створює асиметричну вигоду для США та їхніх союзників:

• вони можуть створювати власні ланцюги постачання, наближаючи цифрову інфраструктуру до своїх ринків;
• водночас переносять найбільш ресурсомісткі, енерговитратні чи екологічно чутливі процеси за межі своєї території, а з ними й навантаження на мережі та суспільне невдоволення, пов’язані з будівництвом і експлуатацією дата-центрів.

Для Латинської Америки це означає, що:

• навантаження на й без того ослаблені електромережі зростатиме,
• ризики аварійних відключень та масштабних перебоїв у постачанні електроенергії посилюються,
• з’являється новий вимір енергетичної безпеки, пов’язаний із безперервною роботою критичної цифрової інфраструктури.

Таким чином, цифрова трансформація без паралельного зміцнення мереж і прискорення енергетичного переходу може стати джерелом системних криз — від віялових відключень до посилення залежності від імпортованих енергоносіїв.

6. Чотири напрямки дій за версією Світового економічного форуму

Щоб уникнути сценарію «високий потенціал — низька готовність — зростаючі ризики», Світовий економічний форум пропонує комплексний підхід, заснований на чотирьох ключових стовпах дій:

• Посилення політичних рамок
  • узгодження й стабілізація політик у сфері енергетики та клімату,
  • створення передбачуваного середовища для довгострокових інвестицій.
• Поглиблення регіональної інтеграції
  • розвиток міждержавних інтерконекторів,
  • посилення координації між країнами у питаннях торгівлі енергією та інфраструктурних проєктів.
• Масштабування фінансових партнерств
  • залучення додаткових джерел капіталу для скорочення інвестиційного розриву між нинішніми 70 млрд доларів США і необхідними 150 млрд доларів США на рік до 2030 року,
  • диверсифікація фінансування, щоб зменшити надмірну залежність від одного зовнішнього партнера.
• Інвестиції в інновації та навички
  • розвиток локальних НДДКР-центрів у сфері чистої енергетики,
  • формування кваліфікованої робочої сили для проєктів ВДЕ, модернізації мереж та цифрової енергетичної інфраструктури.

Саме поєднання цих чотирьох стовпів із наявним природним і ресурсним потенціалом, за логікою Світового економічного форуму, може перетворити Латинську Америку з «регіону можливостей» на реальний глобальний центр чистої енергетики, здатний забезпечити стійку, справедливу й безпечну енергетичну систему.

У підсумку, Латинська Америка опинилася в точці, де поєднання високих можливостей і високих ризиків вимагає від урядів, бізнесу та міжнародних інституцій прискореного та скоординованого посилення чотирьох стовпів дій, окреслених Світовим економічним форумом. Без цього регіон ризикує залишитися «фактично зеленим за генерацією, але вразливим за інфраструктурою, фінансами й геополітикою» в умовах глобального зсуву до чистої енергетики та цифрової економіки.

Джерело: Terminal

За матеріалами: oilprice.com

Китай прискорено замінює дизельні вантажівки на електричні, що здатне зрушити баланс світового попиту на дизель і СПГ. Частка електровантажівок у продажах нових важких авто зросла до 22% у І півріччі 2025 року (проти 9,2% роком раніше), а дослідники прогнозують майже 46% у 2025-му та 60% у 2026-му. Ціна володіння падає завдяки ефективності, інфраструктурі заряджання та державним стимулам, тоді як дизельне споживання в Китаї вже знижується на двозначні відсотки.

Зміни у важкому автотранспорті Китаю та їх енергетичні наслідки

Динаміка ринку

• 22% — частка електричних важких вантажівок у нових продажах у І півріччі 2025 року (проти 9,2% у І півріччі 2024 року).
• Прогноз: майже 46% нових продажів у 2025 році та 60% у 2026 році (BMI).
• Стрибок з 8% до 28% частки електровантажівок із 2024 року до серпня 2025-го — більш ніж утричі.
• Електровантажівки 5 місяців поспіль випереджали за продажами моделі на СПГ у 2025 році (Commercial Vehicle World).

Економіка та стимули

• Капітальні витрати: електровантажівки дорожчі за дизельні у 2–3 рази і на ~18% дорожчі за СПГ-моделі, але за рахунок вищої енергоефективності та нижчих експлуатаційних витрат забезпечують 10–26% економії за життєвий цикл.
• Державна підтримка: програма 2024 року з утилізації старих авто — до $19 000 при заміні на нові чи електричні моделі.

Інфраструктура заряджання та технології

• Логістичні вузли (зокрема регіон дельти Янцзи) розгортають спеціалізовані зарядні коридори для вантажівок.
• Міста Пекін та Шанхай будують хаби швидкого заряджання вздовж магістралей, що дозволяють заряд у лічені хвилини.
• CATL запустила у травні систему швидкої заміни батарей для важких вантажівок та планує мережу станцій, що покриє 150 000 км із 184 000 км китайських експрес-автошляхів.

Енергетичні наслідки: дизель і СПГ

• 3,9 млн бар./день — споживання дизеля в Китаї у червні 2024 року; падіння на 11% р/р — найбільше з середини 2021 року; частково завдяки переходу на СПГ та електротягу.
• Продажі вантажівок на СПГ пікували у вересні 2023 та березні 2024 після послаблення ковідних обмежень, але до червня 2025 скоротилися на 6%, поступаючись зростанню електромоделей.
• Оцінка Rhodium Group: електровантажівки Китаю вже скорочують світовий попит на нафту більш ніж на 1 млн бар./день.
• Довгостроково: розквіт електровантажівок в Китаї може стримати розгортання СПГ-тяги в інших країнах.

«Електровантажівки нині випереджають моделі на СПГ у Китаї, тож попит на викопне паливо може знижуватися, а в інших країнах сегмент СПГ узагалі може не злетіти», — Крістофер Доулмен, Institute for Energy Economics and Financial Analysis.

Регуляторика та екологічні ефекти

• Китай готує нові стандарти викидів: ліміти на кілька забрудників і середні цілі щодо парникових газів для парку виробника — це робить майже неможливою відповідність для лінійок лише на викопному паливі.
• ICCT (2020): вантажівки на СПГ знижують викиди на 2–9% у 100-річному горизонті, але через витоки метану можуть бути більш шкідливими у короткостроковій перспективі; сучасний дизель майже зрівнявся зі СПГ за показниками якості повітря.

«Паливний перехід у Китаї через електровантажівки — одна з недооцінених історій, адже він здатен перекроїти регіональні потоки дизеля», — Тім Дейсс, APAC Energy Consultancy.

Глобальна експансія китайських електровантажівок

• Китай — найбільший експортер пасажирських авто — тепер прицілюється на ринок електровантажівок.
• Інтегрована виробнича модель (акумулятори, електромотори, електроніка «в одному домі») знижує витрати й пришвидшує випуск (Білл Руссо, Automobility Limited).
• 2021–2023: експорт важких вантажівок з Китаю (включно з електричними) до Близького Сходу та Північної Африки зростав у середньому на 73%/рік, до Латинської Америки — на 46%/рік (McKinsey).
• Sany Heavy Industry: старт експорту електровантажівок до Європи з 2026 року; вже експортовано до США, Таїланду, Індії та Об’єднаних Арабських Еміратів.
• BYD: закладено завод електровантажівок і автобусів в Угорщині; орієнтир — ціль ЄС скоротити викиди від нових вантажівок на 90% до 2040 року проти рівня 2019-го.
• Ціни в Європі: щоб конкурувати з дизелем, вартість безвикидних вантажівок має орієнтовно знизитися удвічі (McKinsey, 2024).

«Ми вітаємо конкуренцію на чесних умовах», — позиція Volvo у відповіді на запит AP; Scania не надала коментар.

Висновки та обґрунтування

• Китай задає темп електрифікації важких перевезень: поєднання цінових стимулів, інфраструктури та масштабу виробництва забезпечує прискорений перехід.
• Попит на дизель у Китаї вже реагує — зафіксоване падіння на 11% у червні 2024 року.
• СПГ як перехідне паливо у вантажному сегменті втрачає позиції перед електрикою; глобальна експансія СПГ-вантажівок поза Китаєм виглядає менш імовірною.
• Глобальні ринки нафти й СПГ мають закладати у прогнози швидше «електричне витіснення» у важкому транспорті, з огляду на оцінку понад 1 млн бар./день зниження попиту на нафту.
• 2019: автоперевезення дорогами дали третину транспортних CO₂-викидів у світі — тому важкі вантажівки є ключовим фронтом декарбонізації.

Джерело: Terminal

За матеріалами: usnews.com