Про головне в роботі антимонопольного відомства, розробку «Національної стратегії розвитку конкуренції» та інші питання захисту конкуренції на внутрішньому ринку розповів голова Антимонопольного комітету України Юрій Терентьєв.

– АМКУ відведена роль потужного інструменту захисту економічної конкуренції. Наскільки ця роль відповідає реаліям? Які основні складнощі маємо на цьому напрямі, зокрема в енергетиці?

– Існування Антимонопольного комітету України (далі – Комітет) передбачено Конституцією України. Є Закон «Про захист економічної конкуренції», в якому йдеться саме про це. Ми не замінюємо органів державної влади, завданням яких є розробка програм економічного розвитку, зростання конкурентного середовища у відповідних галузях, постійний моніторинг цієї проблематики. Ми повинні займатися переважно правозастосуванням. На превеликий жаль, у порівнянні з конкурентними відомствами інших країн, які існують у сталому розвиненому інформаційному середовищі, де належна статистична інформація з діяльності ринку є наявною i достовірною, де ринки зрілі і менш схильні до різких коливань, наша діяльність є складнішою. Адже ми змушені самостійно напрацьовувати всю інформаційну базу щодо стану ринків і конкуренції на них. Все для того, щоб розуміти і робити пріоритетними найважливіші проблеми та найефективніше реагувати на них. Якщо говорити про різні ринки та їх проблематику, то серед них є такі, які мають найбільшу питому вагу і значення. Досить давно в діяльності Антимонопольного комітету пріоритетне місце вже традиційно займають енергетичні ринки.

Якщо проаналізувати діяльність Комітету протягом тривалого періоду, то можна визнати, що ми у своєму правозастосуванні іноді заходили на територію інших відомств (захист прав споживачів, регулятор). Статистика надходження заяв про порушення щорічно складає майже 6,5 тисяч, кількість прийнятих нами рішень – близько 2,5 тисяч. Утім, така статистика не є оптимальною, оскільки, з одного боку, вона свідчить про довіру до Антимонопольного комітету як до відомства, здатного вирішувати певні проблеми конкретних суб’єктів господарювання чи фізичних осіб, а з іншого, якщо порівнювати АМКУ з іноземними відомствами, то вони приймають щороку не більше ста рішень. Така велика кількість прийнятих нами рішень фактично свідчить про те, що у своїй роботі Комітет, як інструмент конкурентного правозастосування, дуже часто покликаний вирішувати проблеми, які знаходяться в компетенції інших державних органів. Якщо у скаргах людей, що звертаються до АМКУ, ми бачимо порушення в діяльності підприємств-монополістів (особливо в регіонах), то розпочинаємо відповідні справи. Для більш ефективного реагування на подібні порушення ми відпрацьовуємо інструменти чіткішого розмежування повноважень з відповідними державними органами (НКРЕКП, ДСПП) через підписання меморандумів.

Інший напрям – це комунікація з населенням, суб’єктами господарювання щодо того, з якими саме проблемами необхідно звертатися до Антимонопольного комітету, а які вирішувати з залученням інших державних органів.

– Тобто проблема – у відсутності чіткого розмежування компетенцій?

– Розмежування є. Але історично склалося так, що коли, наприклад, підприємство-монополіст вчинило певні дії, які фізична особа або суб’єкт господарювання вважає порушенням, вони скаржаться до Антимонопольного комітету. Відповідно до закону і загальних принципів реагування на звернення громадян, коли територіальне управління або центральний апарат вбачає у зазначених діях зловживання монопольним становищем, то порушують справу, проводять розслідування, виносять рішення. На це йде час. Але аналізуючи статистику по таких рішеннях, ми бачимо, що суттєва частина з них знаходиться на межі з повноваженнями інших державних органів.

Некоректно говорити, що АМКУ не повинен займатися справами на регульованих ринках. Ми дивимося на діяльність і обл­енерго, і газорозподільчих компаній, але розглядаємо їх не з точки зору проблем конкретного споживача, а більш системно.

Можна вважати, що якщо скарги направляють до АМКУ, а не до НКРЕКП, ДСПП – то це завдяки тому, що Антимонопольному комітету довіряють. Але органи державної влади мають працювати в межах своєї компетенції, і вони повинні діяти ефективно як система. І ще ефективніше та оперативніше було б, щоб питання, які знаходяться на межі компетенції з ДСПП чи НКРЕКП, вирішували саме вони. Адже розслідування Комітету триває щонайменше шість місяців. За цей період порушені права суб’єкта господарювання можна було б відновити дієвішим способом.

– Чи не позначається негативно така кількість справ на якості результатів розгляду?

– Серед порушень найбільш питому вагу мають зловживання монопольним становищем (795 рішень минулого року), антиконкурентні дії органів влади (610 рішень). Дуже часто антиконкурентні дії органів влади пов’язані з іншими порушеннями, коли суб’єкт зловживає монопольним становищем через певні дії органів державної влади, які створюють передумови такого порушення.

– Іноді рішення АМКУ роками оскаржують у судах, і оштрафована компанія встигає передати власність іншим юридичним особам, оголосивши себе банкрутом. Як уникнути такої практики?

– Це велика проблема, пов’язана з неефективним процесом стягнення штрафів, у тому вигляді, в якому це зараз передбачено чинним законодавством. Наразі суб’єкт має два місяці на оскарження рішення Антимонопольного комітету в судах трьох інстанцій. Якщо суб’єкт програє, то Комітет повинен звертатися до суду щодо стягнення штрафу і судитися знову, аби стягнути штраф. Ця система є надзвичайно неефективною, і в Законопроекті №6723, який зараз розглядається в парламенті, передбачено надання рішенню Антимонопольного комітету статусу виконавчого документу. Тобто якщо суб’єкт оскаржив рішення АМКУ, він має на це право, але якщо рішення Комітету судом не скасовано, то ми не повинні знову судитися, аби суб’єкт не зловживав своїми процесуальними правами, перешкоджаючи Комітету стягнути штраф. Рішення АМКУ, якому нададуть статус виконавчого документу, буде прямувати до виконавчої служби. Це має скоротити терміни виконання рішення Комітету принаймні вдвічі.

Також у перспективі є запровадження додаткової відповідальності для засновників та керівників у разі доведення підконтрольних компаній-відповідачів, на яких органами АМКУ було накладено штрафи, до банкрутства (неплатоспроможності) з метою уникнення сплати накладених штрафів. Класичним прикладом такої ситуації є зміна однієї літери в назві юридичної особи однієї з відомих мереж АЗС, що вчинила порушення законодавства про захист економічної конкуренції, вдавшись до антиконкурентних узгоджених дій.

Ще однією цікавою новацією Законопроекту №6723 є норма, яка передбачає таке: якщо винесено рішення і визначено штраф, то суб’єкт має можливість протягом двох місяців самостійно його сплатити і при цьому матиме право на зменшення його розміру на 50%. Для нас головне – не насичувати бюджет штрафами, а робити так, аби суб’єкти припиняли протиправну економічну діяльність і відновлювали порушену ситуацію на відповідних ринках.

Зараз ми приділяємо велику увагу тому, аби формувалась якісна прецедентна база рішень Антимонопольного комітету як колегіального органу та база судових ухвал з оскарження наших рішень.

Сподіваюся, що ця наша робота призведе до того, що судова практика буде сталою, зрозумілою і передбачуваною, а суб’єкти матимуть більше мотивації, якщо знатимуть позицію судів з визнання правомірності рішень АМКУ у відповідних випадках. Не треба гратися з Комітетом у кількарічні оскарження, а краще сплатити певний обмежений розмір штрафу, відновити порушену ситуацію на ринках і працювати далі у нормальному режимі.

– Причина небажання суб’єктів господарювання сплачувати штраф не може полягати у завеликому розмірі штрафу?

– Якщо порівнювати розмір штрафів, передбачених нашим законом з країнами Європейського Союзу, то можна дійти висновку, що в нас діє одна й та сама норма. Розмір штрафу може складати до 10% товарообігу за минулий рік. Якщо ознайомитись з практикою правозастосування, то по таких рішеннях, як зловживання монопольним становищем, середній розмір штрафу коливається в діапазоні від 0,2 до 1,5% річного товарообігу. У своєму правозастосуванні ми прагнемо в першу чергу чітко наслідувати європейську практику, оскільки це є не лише нашим бажанням щодо якості рішень, а також і вимогою до Угоди про асоціацію, в якій є розділ, присвячений конкуренції. Там зокрема передбачено, що сторони (ЄС і Україна) визнають необхідність захисту конкуренції. Україна гарантує існування незалежного органу, який відповідає за захист конкуренції. У своєму правозастосуванні ми будемо наближатися до практики Європейського Союзу, тому в діях і у своїй вторинній нормативній базі ми безумовно беремо до уваги і прецеденти, і вторинне законодавство, розроблене в ЄС.

– Вторинне антимонопольне законодавство України потребує суттєвого доопрацювання, чи воно вже є оптимальним?

– Зараз ми впроваджуємо низку нормативних актів, аби дати більшу ясність суб’єктам щодо дозволеної і недозволеної поведінки. Найбільшу увагу ми приділяємо розробці вторинної нормативної бази стосовно контролю за концентраціями. Ця функція АМКУ є класичною, заради якої конкурентні відомства в усьому світі і створювались. У різних країнах діють різні режими щодо дозволу на концентрацію – коли дозвіл не потрібен, або як в Україні, коли отримання дозволу на концентрацію необхідне. Тому саме в цій сфері йде розробка основного масиву нормативної бази. Але ця нормативна база реально стосується не лише питань контролю за концентраціями – вона стосується визначення ринків, домінуючого становища, штрафів, вертикальних та горизонтальних відносин, тобто вона може потім застосовуватись і до розслідувань конкретних порушень.

– Чи можна прискорити розвиток економічної конкуренції в Україні і як?

– Класичні економісти казали про те, що є ефективні ринки, є природна рівновага, яка складається на певних ринках. В Україні є багато ринків, де ми не відстаємо, принаймні коли мова йде про споживчі товари – і за ціновими ознаками, і за наявністю товару. Але є й інший стан речей. Конкуренція може бути обмежена кількома факторами. У конкурентному праві ми говоримо про бар’єри доступу до відповідних ринків, коли ринок є закритим – конкуренція зазвичай є обмеженою. Говорячи про адвокатування конкуренції, треба враховувати, що мова йде передусім про зниження й ліквідацію бар’єрів доступу на ринок.

Наприклад, закон може передбачати, що лише державні підприємства можуть займатися певною діяльністю. Приклад законодавчого обмеження – «Укрзалізниця»: у законі йдеться про те, що рухомий склад (вагони) можуть бути приватними, а тягловий склад (локомотиви) – лише від «Укрзалізниці». Угодою про асоціацію передбачено, що локомотиви також можуть бути приватними. Ці законодавчі обмеження повинні бути скасовані, щоб дозволити новим суб’єктам увійти на цей ринок.

Бар’єром для доступу може бути необхідність придбати ліцензію, яка може коштувати 1 млн або 10 млн грн. Таким бар’єром є також необхідність інвестувати в інфраструктуру. Тобто розвивати конкуренцію можна через зняття бар’єрів. Примусово пришвидшити конкуренцію неможливо.

Питання зростання економічної конкуренції має вирішуватися системно не тільки Антимонопольним комітетом, оскільки ми маємо досить обмежені можливості. Ми можемо ідентифікувати, які бар’єри існують; у разі, якщо вони створені штучно, наприклад, через антиконкурентні дії або зловживання монопольним становищем, ми можемо змусити знищити ці бар’єри. Але якщо вони існують внаслідок певних законодавчих вимог чи регуляторного режиму, то ми маємо право лише надавати рекомендації органам державної влади, робити пропозиції Кабінету Міністрів. Таку роботу ми здійснюємо.

З іншого боку, відомий прецедент нашої діяльності з адвокатування конкуренції – це комплексне дослідження енергетики. Системно проаналізувавши проблематику, яка була на енергоринках, Комітет надав рекомендації основним гравцям – це регулятор, Міністерство енергетики і вугільної промисловості України, ДП «Енергоринок» – для системного виправлення ситуації.

Перспективи розвитку добросовісної конкуренції є великими. Наразі ми розробляємо разом із Світовим банком документ, який умовно називається «Національною стратегією розвитку конкуренції», направлений на те, щоб оптимізувати роботу з залученням всіх органів державної влади та системно відпрацьовувати бар’єри доступу на ринки і проблеми, які існують на них. Наша мета полягає в тому, аби добросовісна конкуренція – як на загальнонаціональних, так і на регіональних ринках – пришвидшувалась.

. . . 

Повну версію інтерв’ю читайте у часописі TerminaL.

З питань передплати або придбання номеру (електронна, друкована форма) звертайтесь за телефоном (+38 044) 263-68-39 або по email: terminal.psychea@gmail.com

Інтерв’ю  Олеся Натха

До Вашої уваги — тема свіжого номеру часопису Terminal (№1/851) «Про шляхи вдосконалення роботи Антимонопольного комітету України».

Повний текст читайте в часописі «Термінал» №2 (848)

Автор  ГеннадІй РЯБЦЕВ, провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень, член Громадської ради при Антимонопольному комітеті України, доктор наук з державного управління, професор

Конкурентну політику будь-якої держави критикують чи не частіше за всі інші форми публічного втручання влади в приватні справи. Видатні економісти сучасності – від Фрідріха Хайєка до Алана Грінспена – називають світ антимонопольного регулювання «наївним», «нереалістичним» та «ірраціональним», а Мілтон Фрідман узагалі вважає, що конкурентне законодавство «приносить набагато більше шкоди, аніж користі» і «було б краще, якби ми його позбулися». Але якось не в’яжуться ці висловлювання з відомими словами англійського публіциста Томаса Джозефа Даннінга: «Коли є достатній прибуток, капітал сміливішає… За 300% прибутку відсутній такий злочин, скоїти який він би не ризикнув навіть під страхом шибениці».

Коли Україна стане державою з розвиненою ринковою економікою, вітчизняні економісти, як й Алан Грінспен, стверджуватимуть, що «вся система антимонопольного законодавства… – це безладна суміш економічної ірраціональності і невігластва… продукт наївних і, без сумніву, нереалістичних економічних теорій». Тоді український Президент напевно підпише «Акт економічної свободи», яким скасує надмірні обмеження в діяльності приватних компаній. Але все це буде можливим, якщо в країні жоден з учасників кожного ринку не диктуватиме правил купівлі й продажу, а ціни на них встановлюватиме не виробник, а Альфред Маршалл з його законом попиту й пропонування.

Чинне в Україні конкурентне законодавство, високу якість якого визнано в ЄС і США, надає Антимонопольному комітетові України (АМКУ) широкий спектр повноважень, спрямованих на підвищення ефективності національної економіки. На відміну від своїх колег за пострадянським простором, конкурентне відомство нашої країни є повноважним припиняти незаконні дії не лише бізнесу, але й органів виконавчої влади та оцінювати нормативно-правові акти з точки зору їх відповідності антимонопольному законодавству. Таким чином, АМКУ є потужним інструментом захисту економічної конкуренції, названого у Стратегії національної безпеки України «ключовою умовою нової якості економічного зростання».

Попри це, на ринках товарів і послуг в Україні спостерігаються численні випадки:

• установлення й підтримання завищених (монопольних) або занижених (грабіжницьке ціноутворення) цін;
• вилучення товарів з обігу і необґрунтованого скорочення виробництва товарів, що користуються попитом;
• створення перешкод для виходу на ринки;
• поширення неправдивих, неточних або перекручених відомостей, здатних заподіяти збитки або завдати шкоду;
• уведення споживача в оману щодо місця виготовлення, властивостей, якості та обсягів товару чи послуг, некоректного порівняння вироблених та/чи пропонованих товарів і послуг.

Проте й сама держава Україна часто необґрунтовано перешкоджає діяльності суб’єктів гос­подарювання:

• свідомо обмежуючи їхнє право на продаж тих чи інших товарів;
• даючи вказівки щодо першочергового постачання товарів визначеному колу покупців (зокрема населенню чи сільськогосподарським виробникам);
• установлюючи обмеження щодо вибору виробника споживачами (на кшталт «купуй українське в українців»);
• необґрунтовано звужуючи доступ до участі в аукціонах і тендерах, створюючи окремим учасникам ринку переважні умови участі в них.

Таке втручання, звісно, не сприяє досягненню декларованих державою цілей конкурентної політики.

Натепер, доводячи факти порушення законодавства про економічну конкуренцію, АМКУ забезпечує суттєві надходження до бюджету. Лише в минулому році економічний ефект, досягнутий унаслідок припинення порушень органами комітету (розрахований за методикою ОЕСР), перевищив 1,5 млрд грн.

Однак з 2003 р. держава отримала чи не десяту частину коштів, що їй мали б належати. Почасти це пояснюється тим, що рішення комітету щодо резонансних справ зазвичай оскаржують у судах. Це дозволяє відповідачам до завершення розгляду припиняти і виплати, і дію рішень АМКУ про припинення антиконкурентних дій. Побачивши можливість затягнути розслідування та/чи відтермінувати покарання, багато суб’єктів господарювання оскаржують будь-які вимоги комітету (навіть запити про надання інформації), користуючись тим, що українська Феміда розбирає апеляції роками. При цьому навіть виграна АМКУ справа не гарантує перерахування коштів до бюджету. Поки комітет звертається до суду за ухвалою, передає її Державній виконавчій службі та чекає її дій, оштрафована компанія нерідко встигає передати всю свою власність іншим юридичним особам, оголосивши себе банкрутом. Цього можна було б уникнути, якби відповідач надавав суду заставу в розмірі штрафу, а дія розпоряджень АМКУ не припинялася. Не зайвим було б також зобов’язати суб’єктів господарювання повертати на попередній рівень ціни на товари й послуги відразу після відкриття справи, як це практикують, наприклад, у Німеччині.

Ринкова економіка має серйозний недолік – через свою відкритість вона є незахищеною від змов. Тому і споживачі, і держава можуть втратити значні кошти. Не дивно, що в більшості розвинених країн за порушення конкурентного законодавства передбачено суворе покарання. До прикладу, в США на термін від трьох до восьми років щорічно засуджують десятки топ-менеджерів за підписання картельних угод та/чи слідування ним. Тоді як посадові особи в Україні не несуть жодної (навіть адміністративної) відповідальності за перешкоджання АМКУ в проведенні розслідувань. Максимальний штраф за ухиляння від виконання рішень комітету та відмову в наданні потрібної (або надання неповної чи неточної) інформації становить 119 грн (сім неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; стаття 166-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Притому що перспектива навіть незначного особистого покарання і пов’язаного з ним розголосу може бути достатньою, щоб утримати посадовця від правопорушення. Кримінальна ж відповідальність для фізичної особи настає лише тоді, якщо її змусили взяти участь в узгоджених діях насильно або шляхом заподіяння матеріальної шкоди (чи загрози їхнього застосування). На практиці топ-менеджери порушують законодавство свідомо, оскільки можуть одержати набагато більшу особисту вигоду від вчинення протиправних дій порівняно з негативними наслідками, що можуть настати після накладення штрафів на керовані ними суб’єкти господарювання. До того ж, як свідчить і український, і світовий досвід, домовленостей про узгодження цін, розподіл ринку чи обсягів виробництва досягають під час неофіційних зустрічей і документально не фіксують. Для припинення таких порушень необхідні методи й засоби розслідування, якими АМКУ не має права користуватися.

До всього іншого, на конкурентне відомство країни покладені численні функції, не властиві аналогічним європейським структурам. Репутація АМКУ як одного з найбільш ефективних органів державної влади в Україні зіграла з ним злий жарт, призвівши до появи додаткових обов’язків, зокрема у сфері державних закупівель (без істотного розширення штату й збільшення бюджетного фінансування). Зросло й непряме навантаження на комітет, оскільки достатньо ефективним українським законодавством про захист економічної конкуренції користуються інші органи влади, як і громадяни, що звертаються до суду в обхід АМКУ.

Від АМКУ повсякчас і на вищому рівні вимагають зниження цін на інфраструктурні товари (бензин, газ, електроенергію, продукти харчування), хоч їхнє регулювання не є його функцією. Більше того, ціни на переважну більшість товарів і послуг в Україні є вільними і жодний орган державної влади не має права встановлювати їхні фіксовані чи інтервальні значення (стаття 190 Господарського кодексу України). Антимонопольний комітет має право втручатись у процеси ринкового ціноутворення лише в разі виявлення зловживання монопольним становищем чи узгоджених дій суб’єктів господарювання (учасників одного ринку, продавця й посередника, гуртового й роздрібного продавців), спрямованих на встановлення чи підтримання цін, що неможливо встановити за наявності значної конкуренції.

Одним із наслідків згаданих проблем управління є їхнє «дроблення». Показовим у цьому плані є набагато більша (ніж у державах-членах ЄС) кількість справ, що розглядає АМКУ. При цьому декілька його територіальних відділень здатні не лише відкрити однакові справи щодо тих самих суб’єктів гос­подарювання одночасно, але й оцінити їхні дії по-різному. Водночас поза увагою АМКУ залишилися загальні тенденції розвитку основних товарних ринків як на регіональному, так і загальнодержавному рівнях.

На жаль, іноді ця «сліпота» конкурентного відомства України є штучною та має ознаки «захоплення регулятора» (regulatory capture), тобто ситуації, коли орган влади, що в той чи інший спосіб може впливати на діяльність суб’єктів господарювання, підлаштовується під їхні інтереси. Як наслідок, такий орган:

• починає дотримуватися комерційних та інших приватних інтересів, які переважають на тому чи іншому ринку, сприяючи певному зростанню доходів окремих суб’єктів господарювання;
• нехтує інтересами споживачів і суспільства в цілому;
• сприяє в тому числі утворенню картелів, обмежує конкуренцію;
• захищає окремих учасників ринку від конкурентів, зокрема шляхом вибіркового застосування санкцій чи перевірок діяльності;
• створює чи збільшує бар’єри для входу на регульовані ринки, у тому числі шляхом ускладнення дозвільних процедур чи невмотивованого проведення розслідувань проти окремих суб’єктів господарювання.

Одним із чинників, що сприяє цьому процесу, є несумірність зарплат керівників суб’єктів господарювання, що домінують на тому чи іншому ринку, і працівників АМКУ (рівень яких є мінімальним серед інших органів виконавчої влади).

Як приклад дивної «сліпоти» АМКУ до фактів очевидного порушення конкурентного законодавства можна навести факти одночасного, на однакову величину і без об’єктивних причин підвищення цін на всі види нафтопродуктів 11, 22, 27 квітня і 17 травня 2016 р. на 1 625 заправках, що належать 18 суб’єктам господарювання, формально не пов’язаних між собою відносинами контролю. Хоча вказані дії за всіма ознаками відповідали визначенню «свідомої паралельної поведінки», АМКУ ніяк на них не відреагував.

Під час економічних і політичних криз 2008-2011 і 2014-2016 рр. рівень конкуренції на вітчизняних ринках товарів і послуг знизився. Особливостями цього періоду стали:

• втручання влади в усі ринкові процеси, пов’язані з отриманням прибутку;
• скорочення внутрішнього виробництва;
• істотне подорожчання товарів і послуг, передусім інфраструктурних;
• забезпечуваний лише маркетинговою політикою суб’єктів господарювання рівень якості продукції;
• низька прибутковість бізнесу, насамперед малого й середнього;
• агресивна маркетингова політика суб’єктів господарювання й «війни» за споживача;
• загострення недобросовісної конкуренції, зокрема ціною та якістю;
• значна волатильність ринків і нездатність органів державної влади відстежувати й прогнозувати зміни, що відбуваються на них;
• неефективність звичних для бізнесу «правил гри»;
• готовність суб’єктів господарювання приймати швидкі та інтуїтивно непрогнозовані рішення.

Натепер товарні ринки в Україні швидко укрупнюються, хоча у світовій економіці, навпаки, відбувається швидкий розвиток сфери малого, сімейного бізнесу. З урахуванням цих обставин необхідно прийняття принципових рішень про зміну структури бізнесу, організаційне відокремлення компаній, що діють на регіональних і місцевих ринках переробки сировини, транспортування, зберігання й реалізації продукції. Слід усувати або зменшувати економічні та адміністративні бар’єри виходу на ці ринки нових незалежних гравців, тоді як розвитку конкуренції на них перешкоджає нестача сучасних потужностей і логістичної інфраструктури, недоступність банківського кредитування, заплутаність, клаптиковість і громіздкість земельного та природоохоронного законодавства. Важливо гарантувати недискримінаційні умови доступу до послуг природних монополій (залізничного й трубопровідного транспорту, електричних, газових і теплових мереж), послуг із перевалки (ринок яких майже монополізований) та зберігання продукції на регіональних і локальних ринках, а також прямих продажів із виробничих підприємств. Варто так змінити систему оподаткування, щоб вона виконувала не лише фіскальну функцію, але й сприяла розвиткові конкуренції. Необхідно підвищувати відповідальність влади перед учасниками ринку і трейдерів – перед державою. Адже несплату податків у повному обсязі теж можна розглядати як порушення антимонопольного законодавства, оскільки ці компанії завдяки такій діяльності отримують вагомі конкурентні переваги.

Існує ще одна проблема – закритості, непрозорості суб’єктів господарювання, насамперед тих, у кого не відокремлені ви­добу­ток і переробка, виробництво і збут. Посередницька ланка при цьому залишається напівкримінальною, хоча її діяльність відіграє чи не визначальну роль під час постачання будь-якої продукції. Трейдери прекрасно знають «посередників» і добре розуміють, скільки вони заробляють. Саме їхні кошти йдуть у партійні каси, на хабарі та «відкати», на те, що на словах засуджується, але, як і раніше, існує.

Одним із механізмів створення реального ринку в його «західному» розумінні є роз­виток організованої, в тому числі біржової, торгівлі. Тоді він самотужки, без вказівок і підганянь з боку держави (але за обов’язкового збереження нагляду з її боку) рухатиметься до прозорої системи ціноутворення, побудованої на ринкових котируваннях, що формуються й реалізуються як на організованих торгових майданчиках (зокрема електронних), так на підставі прямих контрактів. Варто формувати внутрішні (а не бездумно копіювати зовнішні, як ми звикли) цінові індикатори, що відображають реальний баланс попиту й пропонування, а також очікування щодо його майбутніх змін.

Щоб не допустити системних порушень законодавства про економічну конкуренцію в майбутньому, слід не закручувати гайки, а формувати зрозумілі, відкриті, доступні, прозорі, конкурентні ринки, переорієнтувати роботу АМКУ:

• на економетричне, а не лише юридичне обґрунтування власних дій;
• дієве використання можливостей якісного інформаційно-аналітичного забезпечення;
• налагодження горизонтальної та вертикальної взаємодії підрозділів комітету;
• формування  в Україні єдиних методологічних підходів до оцінювання дій суб’єктів господарювання.
• З цією метою варто актуалізувати моделі ринків, які застосовуються в АМКУ, для чого:
• установити основні групи суб’єктів господарювання – учасників ринків і відносини контролю між ними;
• уточнити товарні межі ринків, зокрема з урахуванням споживчих характеристик реалізованих на них товарів;
• уточнити географічні межі ринків з урахуванням впливу на них як попиту, так і пропонування;
• визначити механізми взаємозв’язку між суміжними ринками;
• розробити відповідну сучасним умовам модель ціноутворення;
• створити алгоритм збору, зберігання і використання інформації про функціонування ринків і діяльності на них органів АМКУ;
• активніше застосовувати методи економічного, економетричного аналізу при встановленні порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

. . . 

Повну версію статті читайте у часописі TerminaL.

З питань передплати або придбання номеру (електронна, друкована форма) звертайтесь за телефоном (+38 044) 263-68-39 або по email: terminal.psychea@gmail.com