Із грудня 2006 р. і до цього часу (попри зміну Уряду) на ринку нафтопродуктів України діє методика визначення «рекомендованих цін на нафтопродукти», розроблена секретаріатом експертно-аналітичної групи, створеної в рамках підписаного 21 серпня 2006 р. Меморандуму про партнерство між Кабінетом Міністрів України та підприємствами і компаніями, які провадять діяльність на внутрішньому ринку нафти та нафтопродуктів. Цією методикою передбачено, що роздрібну ціну на основні марки вітчизняного палива розраховують, виходячи із середньозваженої (за котируваннями Platts) ціни на дизельне паливо й високооктановий бензин за 30-денний попередній період із урахуванням певного переліку умовно-постійних затрат і планового доходу автозаправної станції, який визначають відповідно до умов інвестиційної привабливості паливного бізнесу. Одержану ціну вважають рекомендованою для всіх учасників ринку нафтопродуктів України на наступну декаду місяця.
Попри критичне ставлення до дій попередників, Уряд Юлії Тимошенко не відмовився від розробленої опонентами методики, хоча Міністерство економіки України, відповідальне за формування економічної політики держави, від початку виступало проти формульного підходу до ціноутворення на паливному ринку. Зокрема, висловлювалися обґрунтовані побоювання у зв’язку з прив’язуванням вартості вітчизняних марок палива до котирувань Platts. Підкреслювалося, що амплітуда коливань гуртових цін на європейському ринку є набагато більшою, ніж в Україні [1]. Для країн-членів ЄС це несуттєво, оскільки високий рівень конкуренції та велика частка податків у цінах на нафтопродукти (до 80 %) згладжують цінові коливання. Наприклад, у Великій Британії навіть дворазове подорожчання сировини (до $250/барр.) здатне призвести лише до 20 % подорожчання бензину на заправках. Інша річ – Україна, де реакція на такі події буде вчетверо відчутнішою. Отож, прив’язавши ціни на вітчизняні нафтопродукти до європейських котирувань, в експертно-аналітичній групі не лише не підвищили, але зменшили стійкість українського ринку. Встановлення «рекомендованих» роздрібних цін на паливо не дозволяє вітчизняним операторам своєчасно реагувати на змінення ринкової кон’юнктури. Для «роботи без збитків й те водночас без надприбутків», усі українські нафтопереробні заводи мають отримувати ідентичну за складом нафту, переробляти її за однаковою технологією і випускати нафтопродукти рівної густини за тією ж самою ціною. А всі автозаправні станції – мати однакову логістику, структуру й обсяги продажу, умовно-постійні витрати тощо.
Інакше кажучи, замість запропонованої в 2006 р. Міністерством економіки моделі ринку, яку було покликано допомогти державним структурам розуміти наслідки регуляторних актів, що вони приймають, в Україні затверджено й застосовано анонімну й не оприлюднену досі формулу визначення «середньої температури в палаті». І хоча результати розрахунків за нею майже ніколи не відповідають ринковій кон’юнктурі, точність схваленої методики до цього часу ніхто не оцінював. Між тим, під час максимального попиту на дизельне паливо влітку 2007 р. розраховані за нею ціни відрізнялися від ринкових майже на 1 грн/л, а в низькооктановому сегменті нижня межа «рекомендованого» коридору нерідко була вищою за максимальні роздрібні ціни на бензин марок А-76 та А-80 [2].
Але якщо методика є недосконалою, чому її схвалено й нинішнім Урядом? Чому Кабінет Міністрів України не взяв до уваги листа тодішнього міністра економіки Володимира Макухи, в якому він прямо заявив: «Задля забезпечення стабільності ринку нафтопродуктів України пропоную: 1. Скасувати встановлення рекомендованих цін на моторне паливо»?
Відповідь є такою: працювати за формулою надзвичайно зручно й Уряду, й найбільшим операторам ринку. Перший, крім унікального способу списання власних прорахунків на події, що відбуваються десь «на дикому Заході», одержує рідкісну можливість у потрібний для себе час призначати винних у черговому підвищенні цін. Для цього потрібно лише заявити, що той чи інший оператор ринку пропонує паливо за роздрібними цінами, які перебувають поза межами визначеного методикою коридору. І не біда, що згаданий коридор є лише «рекомендованим», а обсяги реалізації нафтопродуктів відрізняються від прийнятих «умовно-постійними», – головне, що є, кому відповідати.
Що ж до трейдерів, то багато з них фактично відмовилися від подальшого фінансування рекламних компаній і різко скоротили персонал відділів маркетингу, оскільки немає потреби рекламувати продукт, ціни на який визначається не співвідношенням попиту й пропонування, якістю товару чи рівнем супутніх послуг на автозаправних станціях. Непотрібно також здійснювати дослідження ринку, тому що прибуток компанії є заздалегідь зафіксованим. Усе це різко контрастує з філософією державного регулювання, властивою всім розвинутим країнам, і більше нагадує пряме управління ринком, випробуване в Туркменистані, Венесуелі, Малайзії, Ірані тощо.
На наш погляд, застосовувана в Україні практика ціноутворення не тільки не є кроком до формування конкурентного ринку, але й сприяє його знищенню. Застосування формульного підходу призводить до штучного вирівнювання цін на нафтопродукти незалежно від їхньої якості. До того ж не зовсім зрозуміло, де перебуває та межа, що розрізняє дії операторів роздрібного ринку та «погоджені дії» учасників експертно-аналітичної групи, що об’єднує лише деяких найбільших операторів.
Зважаючи на викладене, вважаємо, що задля збереження ринку нафтопродуктів України слід якнайшвидше відмовитися від формульного підходу до ціноутворення на ньому з прив’язуванням внутрішніх цін до котирувань Platts, поставивши вартість основних марок бензину й дизельного палива в залежність від їхньої якості.
Список використаних джерел
- Рябцев Г. Л. Нефтяные мифы новейшей истории. Миф третий // «Термінал». – 2008. – № 1. – С. 6-11.
- Рябцев Г. Л. Ни отрасли, ни рынка. Итоги 2007 года // «Термінал». – 2008. – № 7. – С. 6-13.
